— Марш, забирайся! — кричав розлючений жид. — Хто знає, відки ти гроші взяв! Може, то крадене, ще мені біда буде! Рушай, най тя на очі не виджу!
Герман забрав свої манатки і пішов. Його не так діткнула образа і погане підозріння, як завід і відмова позички. Що діяти? Тут наставники наганяють, щоб швидко достарчувати всього, а тут ні за що ні матеріалу більше закупити, ні навіть фіри заплатити. Правда, матеріал і перевіз були тоді в дрогобицьких околицях вп’ятеро дешевші против теперішнього, але у Германа не було майже ніяких грошей.
Він задумався важко. Як на термін не поставить усього, пропаде кавція, а тут і надії нема на яку-небудь поміч.
Вже вечоріло. Забиралося на сльотаву, погану ніч. Гермап ішов, не думаючи ні о чім, крім свого «гешефту», не обзнраючись ні на пору, ні на погоду. В руці. ніс невеличкий пакунок. Думки його, мов потривожені воробці в самотріску, шибались в різні сторони, шукаючи виходу. Холодний піт виступав на лице, коли наверталась йому думка, що «прийдеся на все махнути рукою та й…». Махнути рукою на те, на чім він довгі літа будував всю надію своєї будучності! Ні, сього не буде! Він мусить найти ще спосіб, мусить щось придумати! Поволі стемнілося, холодний дощ почав кропити в лице Германа. Дрібні, гризькі, студені краплі упали так несподівано на його розгарячене лице, що він в одній хвилі зупинився і оглянувся довкола, немов пробуджений зі сну, пригадуючи собі, де се він і що з ним робиться. Аж тепер він нагадав собі, що його вигнано з хати, що треба шукати де-небудь нічлігу.
«Треба іти до шинку спати», — подумав він собі і оглянувся довкола, на якім то він передмісті.
— Та се Лан! — проворкотів він сам до себе. — А я ту коли зайшов аж із Зварицького передмістя? Тьфу!
І він обернувся як стій, щоб вернути на Зварицьке і піти там на ніч до знакомого шинку, в котрім звичайно збиралися либаки. Обертаючись живо на краю улиці, він в сумерках зачепив ліктем якусь людину і мало не струтив її до глибокого рову край дороги.
— A ruach an daanen tat’n arani — крикнув на нього дзвінкий дівчачий голос, і при тім дві м’які руки обхватили його руку так нагло, що він задрижав цілим тілом і мало що сам не стратив рівноваги.
— Nu, wus is? — запитав він, обертаючися в той бік, де грозило небезпеченство. Помимо неласкавих слів, якими привітала його незнайома людина, в голосі його не було ні гніву, ні прикрої жорстокості. Дотик м’яких рук зробив на нього якесь дивне враження; він сам не знав, що воно таке, і почав крізь сумерки приглядатися незнайомій особі.
Се була жидівська дівчина, літ, може, коло двадцяти, повнолиця, чорноока, хоть і не зовсім хороша собою. Подібних лиць бачив Герман день-денно цілі десятки на улицях, але тоді, вечірньою добою, під вліяііпям м’якого дотику її рук бачилось йому, що те лице якесь принадніше від других, очі живіші, голос приємніший; одним словом, він став немов причарований і з глупою міною дивився на незнайому дівчину. Ще і тепер, пригадавши собі тоту стрічу і цілу сцену на улиці, Герман сплюнув з досади.
— От, не мало мене де лихо здибати, та догонило на гладкій дорозі! — проворкотів він, морщачи чоло. — Дурень з мене був, та й годі!
Але тоді, при першій стрічі з Рифкою, Герман дуже а дуже далекий був від подібних неделікатних думок і викликів. Впрочім, на хвилю він не міг прийти ні до яких загалом думок, доки йому над ухом не прозвучав дзвінкий сміх дівчини. Сміх той протверезив його.
— Ну, чого стоїш, очі випуливши! — проговорила вона. — Ади, дощ буде, махай!
Вона хотіла відійти, — Герман мимоволі, машинально хопив її за рукав, осміхаючись. Вона поглянула на нього якимось дивним, напівгнівним, напіввизиваючим поглядом. Герман осмілився, почав розмовляти, ідучи поруч неї. Так зав’язалося їх перше знакомство.
Рифка, як і Герман, була сирота, її родичі померли також на холеру, вона лишилася маленькою дитиною в опіці старої тітки, у котрої жила і тепер. Тітка тота, бездітна вдова по орендарю з Залісся, взяла її за свою, обіцяючи при виході замуж дати їй п’ятсот гульденів посагу і виправу. Рифка розповіла про все то Германові зараз першого вечора, закнм зайшли до її хати. Герман, відпровадивши її аж до дверей, пішов, задуманий, ночувати до шинку. «Щасливий случай, — гадав він собі, — коб лиш удалося! Возьму оженюся з Рифкою, а єї віном мож буде порятуватися бодай що-то!» Тота думка засіла йому в голову, і він твердо рішився виповісти її. Притім і часу годі було тратити, — діло пильне, а Герман хотів якнайшвидше доп’ята свого. Зараз на другий вечір він підстеріг Рифку, як ішла до міста, і розповів їй свою думку. Вона зразу завстидалася і почестувала його звичайним своїм «a ruach an daanen tat’n aran!», але, коли Герман розповів докладно про себе і свій заробок, стала трохи ласкавіша, час від часу поглядала спідлоба на нього і вкінець веліла поговорити з тіткою. Діло удалося, хоть не без звичайних торгів і передирок, а за дві неділі Рифка вже була жінкою Германа, а Германів «гешефт», попертий Рифчиними грішми, пішов живо вгору, приносячи Германові значний зиск. Оженившися, Герман почув ще гарячішу жадобу грошей, — він знав, що незадовго на його голові буде удержання численнішої родини, прокормления кількох голодних а непрацьовитих ротів. А йому так не хотілося попасти знов в стару нужду, а ще до того з родиною. Дрож холодна проходила по його тілі, коди подумав собі щось подібного, — для того кинувся всею силою в «гешефт»: уривав всім і кождому, крутив, вився, кривдив кого міг, ошукував ряд на якості дерева, на вазі вапна, на всім, підплачував злісних і половину кльоців брав задармо з панських лісів, — одним словом, був всюди і дер лико, де тільки дрібку відставало. Така праця, дрібна, томляча, гидка, серед вічних сварів, проклять, криків і унижень, прийшла якраз до смаку Германові. Вона забирала всі його сили, всі його думки, не давала йому ні над чим застановитися, заглушувала всякий внутрішній людський голос, окрім невгомонної, неситої жадоби зиску. Рифка і її тітка (Герман жив в їх домику) дивилися на його невсипучу запобігливість і тішились, подивляючи сприт і розум Германа, коли той вечором в шабас розповідав їм про свої штуки та обороти. Всі троє вони жили по-давньому, — крайнє ощадно. Рифка і її тітка занімалися деякою роботою, котра їх прокормлювала, а і Германові також небагато було треба. Таким способом гроші призбирувались докупи, і незадовго Герман міг уже виняти з обороту жінчин посаг — як чистий зиск. Коли до будівлі не треба вже було ні дерева, ні вапна, Герман піднявся доставки гонт, лат і других потрібних знадобів і на всім виходив з зиском через свою спритнісіь і часто безсовісне туманення гоїв — фірманів та злісних. Будування депо протяглося цілих 4 роки, а за той час Германів капітал успів нарости до значної цифри 10 тисяч. Інший на місці Германа затер би в долоні з-радості, що удалось так гарно зискати, і, пам’ятаючи стару приповідку: