Всі встали й потяглися з чарками до старого осиротілого батька.

— Спасибі, — сказав він, посміхнувшись раптом, і поклав на серце руку. Голос його тремтів. — Сьогодні не поминання в нас, а весілля. Тож будемо про життя й про радість думати, — звідки вона приходить людині? А приходить! Неодмінної — Є ще в мене одна собі прикмета, — мусить же хтось та вернутись…

— Товаришу генерал армії, дозвольте привітати батька, — дзвінко вигукнув раптом молодий офіцер, з’явившись, як у казці, з фронтової дороги.

Шамрило глянув — Володимир!

— Здрастуйте, тату!

Обняв старий Шамрило свого Володимира, обняв Володимир батька, один за всіх братів, міцно-міцно. Потім відхилився від нього, немовби хотів знову побачити перед собою й, не соромлячись сліз, що зволожили очі, знову обійняв його, радісно зітхнувши:

— Ах, батьку! Боже ж ти мій!

Потім він узяв його ширококосту руку й довго тряс молодими своїми руками, дивлячись в очі без слів… Потім він звучно поцілував батьківську руку, як маленький, хоч і було в нього шість бойових орденів. Так прийшла радість.

Звеличений жертвами й любов’ю стояв перед сином батько. В лівій його руці тремтіла невипита чарка, й прозорі краплини падали на землю, виблискуючи на сонці. І тому, що за ним тої миті незримо стояли інші батьки, багато хто, бачивши цю просту сцену, замислився на якусь хвилину. Чи прийде ж щаслива зустріч і чи далеко попереду вона? Чи принесе воїн радість додому? Чи тільки сама слава осяє рід його холодним небуденним світлом, а сам він спопеліє в сталевому своєму палаючому танку де-небудь під Бреславом, Будапештом — скільки міст, скільки битв попереду! Антоніна, мабуть відчувши все це, руками сплеснула.

— Та годі вже тобі… Чого б я тут плакав! — сказав її чоловік Максим Троян, з неприхованим незадоволенням Ставлячись до такої слабості. — Медаль і сльози — все в одну купу!

— Так жалісно, каїне ти нечуственний! — сказала Антоніна, що любила-таки поплакати і при прощанні, й при стрічанні. — А хто ж нас тепер жалітиме?

— А чого нас жаліти? — сказав Максим. — Тепер не жаліти, а боятись нас будуть.

На другому кінці столу, куди, залишивши молодих, підсів генерал Глазунов, розмови точились про інші речі, але куди, власне, йшла мова звивистою стежкою, він довгенько не міг добвати.

Розмовляли дуже тихо й стримано троє колгоспників, що були вже напідпитку і, як завжди буває в таких випадках, заважали один одному говорити.

— Дозвольте, дозвольте! Ну, що ти мені кажеш?

— А що я кажу? — сказав колгоспний бригадио Роман Клунний. — Сказав я хіба що?

— Та ніби — ні.

— Дурня знайшов. Треба ж думати, що до чого, коли й як. А не так от — сказав та сказав!

— Та про це ж і мова мовиться!

— А певно. Треба ж таки метикувати. Аякже!

— Іменно.

«Хитра дядьківня», — подумав Глазунов і присунувся ближче до дядьків.

— Я що кажу? — звернувся Клунний до генерала. — Я кажу, що розор справді-таки величезний, нечистий би його взяв, того Гітлера, але не знаю вже, як воно там вийшло по сукупності різних причин і обставин, тільки з одного боку це, з другого ж навпаки, я кажу, будь ти неладне, що може бути… Власне, я не кажу, що може іменно бути, я цього не кажу, та тільки я так собі міркую, та навіть, коли вже чисту правду казати, то й нема в мене такої думки, а буцім от питаю, що, може, й отак можна думати, чи ні, товаришу генерал? Вам уже воно видніше, чи як ви… Хомо!

— Та ми, що ми. Ми, як усі, — сказав Хома і запитливо подивився на генерала. — Це дуже делікатна справа!

— А ти, Сильвестре?

— Та й я так само.

— І я кажу, що так, — сказав Клунний. — Хіба я що кажу?

— А певно! Ти що казав?

— А що я казав?

— Ти сказав…

— Та нічого такого я не казав. — Клунний повернувся до генерала. —Товаришу генерал, що я сказав? Я сказав, — як люди, так і я! Та що там говорити! Я своє діло знаю.

— Е, Романе!.. — сказав Хома, маючи, певно, на думці впіймати його на якомусь слові.

— А ти не екай мені перед генералом! Сьогодні з ними гуляю, а завтра вони мене в атаку посилатимуть, так ти їм про мене будеш тут екати! Тобі скільки? П’ятдесят п’ятий?

— П’ятдесят шість.

— Ну, ось бачиш. А я призваний. — Клунний видобув з кишені призивну посвідку. — Ось! Ти про мене екаєш, а я завтра подвиг зроблю! От візьму й зроблю!

— Роби, — сказав Хома, — тільки ж не треба так неполітично розмовляти. Роман образився.

— Ну, ви подумайте… Товаришу генерал, що ви скажете?

— Не розумію, про що мова, — сказав генерал, остаточно зацікавлений цією дипломатичною розмовою.

— А мова про те, — Роман рішуче махнув рукою, — що я хочу запитати вас, як рідного, вибачайте, брата, так ось рота затуляють.

— Хто?

— Ніхто не затуляє. А тільки ми його знаємо: за хвилину такого може наговорити, що за п’ять років потім не відкрутишся.

— Дурниця!

— Про мене, нехай, нехай буде дурниця, питайся, тільки нас не вплутуй, — сказав Хома. — Ми на цю мову не пристаємо.