Про УКРЛІТ.ORG

Повість полум'яних літ

C. 21
Скачати текст твору: txt (330 КБ) pdf (255 КБ)

Calibri

-A A A+

— Бути цього не може! — сказав генерал і вже хотів був грізно насупитись.

— От побачите! Не знаєте ви наших людей. Тут же всі такі заздрі та язикатії Ти мені, голубе, коли вже твоя ласка, що я тебе попрошу. Не сердитимешся?

— Кажіть! — сказав генерал Рябошапка.

— Купи мені золоті сережки, — сказала Антоніна, показуючи пальцем вухо. — От бачите, вже й сміються! — докірливо похитала вона головою, бачивши, що дехто справді засміявся. — Були в мене сережки, золоті, материнські, то хіба ж не видерли з вух кляті гітлери! Та ще й побили. А я тепер без сережок геть оглухла, нічого не чую, гуде в голові, та й годі!

Генерал почухав потилицю й замислився. Він був проста людина й такої доброти, що навіть грізні золоті погони мало що йому помагали. Він скидався на перевдягнутого колгоспника середнього віку. хоч висококалорійний харч і споживання деяких напоїв трохи зіпсували йому колгоспну талію. — Як ви? — вапитав він якось          невпевнено старого колгоспника Максима Трояна, чоловіка Антоніни.

— Подумати треба, — розсудливо відказав Максим. — Взагалі, звичайно, вона завжди в мене була бідова жінка, ну, та в міркуваннях, так би мовити, медалі, воля ваша, звичайно, а я б не давав. Чому? А тому що, по-перше, в синів же будуть ордени, коли повернуться, а хтось та мусить повернутись, та чотири внуки в армії, а там же не внуки, а прямо, я не знаю, коли вже досі не загинули, то там вже всі груди в медалях, вогонь, а не хлопці! Так що треба зважати, сказати б вам, на вік, щоб не було мороки: медаль — це діло молоде. Одне слово, щоб не сприкрити юнацтво, давайте вже сережки та тим і обійдеться.

— Ні!категорично заперечив генерал Рябошапка. — Не згоден. Сережки це інша мова. Це не політична справа.

— Правильної — озвались хором бойові гості.

— Сережки, матінко, ми тобі розшукаємо в Берліні, — сказав сибіряк артилерист Дубровін. — Уже як-небудь та добудемо. Повірте моєму руському слову!

Грім оплесків покрив слова лейтенанта Дубровіна.

— А поки що, матушка, одержуй по заслугах без опору і не сердь генерала.

Шд новий вибух оплесків генерал Рябошапка вручив героїні медаль. Антоніна заплакала, але не витримала, щоб тут же не сказати, зиркнувши на чоловіка:

— Чого очі витріщив? Завидьки беруть?

— Ну, буде вже тепер, — подумав уголос Максим Троян і, докірливо подивившись на генерала, невдоволено махнув рукою.

Всі засміялись.

— Дарма ображаєтесь і смієтесь дарма, — сказав повчально літній вже й напідпитку колгоспник Богдан Шамрило, що з нагоди торжества вдягнув свої старі георгіївські хрести.

— На все треба мати своє спостереження. Баба з медаллю — війна при благополучному завершенні. Примічайте спостереження.

— Цікавий прогноз! — зауважив один танкіст.

— А, не вірите в прикмети. А чому ж, де-то ще ви були, а фашистів геть нужа понападала? Щоб ви знали, теж провіщення — печаль. Е-е!.. Я примічаю, та оповістку даю народу, кажу, — Гітлеру могила. Та хіба не сміялись тоді з мене, а десь за тиждень листівки почали скидати ваші вже, чи, сказати б, наші.

— Товариші, чи не забрати нам мого хазяїна в штаб розвідки й воєнних передбачень, — сказав капітан Нетудихата й сам засміявся, трохи голосніше й трохи раніше, мабуть, ніж годилось.

— Смійтесь, а прикмета велике діло, — сказав Шамрило, ніби й не чувши його жарту. — От, скажімо, помічаю я, — заходить до мене до хати капітан. Шапки не скидає, не здоровкається, недокурок додолу, — три прикмети зразу. А що воно? Хто скаже? Не знаєте, то я скажу: командир полку поганий, — Шамрило подививсь на капітана Нетудихату з таким виглядом, ніби те, що він казав, ніякою мірою капітана не стосувалось.

— Неправда! Наш командир полку Герой Радянського Союзу! — сказав капітан Нетудихата й дуже почервонів.

— Так я ж не про вашого кажу, — сказав Шамрило, — а коли й про вашого, то він же Герой Радянського Союзу, щоб ви знали, на ворога. А на друга, на своїх, так би мовити, людей потрібне не тільки геройство, а ще й привітність його капітанів, приємність й інші прикмети. Ну, та хвала богові й за те, що є. Будьмо здорові! — Тут двічі хрестоносець старий драгун Богдан Шамрило підняв чарку й так якось несподівано, наче на очах одмінився, сказав зворушливо з батьківською глибокою стриманою ніжністю, немовби здоровлячи рідних своїх дітей: — Щоб же здійснилось ваше бажання!

— Спасибі! — сказали всі.

— Вип’ємо за ваші найкращі прикмети, — за доблесть вашу, й за труд, і за нездоланність нашої радянської землі.

— Спасибі!

— Хай благословить вашу путь вся Європа, і хай полюбить вас людство! Щоб ваші гармати були страшні, а голоси ваші завжди людяні.

Коли всі випили, зразу підвівся Орлюк.

— Дякуємо за хороші наші прикмети, — і вип’ємо, товариші, за найблагороднішу прикмету дядька Богдана Шамрила! Яка ж це прикмета? А та прикмета, що за нашу Батьківщину четверо синів рядових комуністів полягло, кажуть, ще в перших боях — Петро, Семен, Володимир і Павло Шамрилові. За цю головну прикмету не соромно зняти шапки в дядькових сінях всім капітанам, всім генералам!

 
 
вгору