Потім він сказав подати їм бокали вина й звелів поцілуватись. Молоді поцілувалися й випили вино.

— Я не знав ваших батьків, Іване й Уляно.

— Вони були мученики! Вони були герої! — озвалися свідки життя їх — колгоспники.

— Вони були радянські люди, — сказав генерал, — і я, що народився на Волзі, схиляюсь перед їх красою, бо тільки красиві люди могли виховати таких дітей на Дніпрі.

Потім, обернувшись до молодих, він сказав:

— У великий час подали ви руки одне одному, Іване й Уляно. Ми перемагаємо наймогутнішу темну силу — фашизм. Весь світ з подивом дивиться на нас. Хто ми? Де воно в нас, оте найголовніше, нездоланне? Чим перемогли? Хоробрістю? Щедротою? Генієм? Трудом?

Знаю, довго будуть народи обмацувати нашу зброю, лічити наші рани, сяяти вдячністю чи заклякати з ненависті. Пишатимуться нами, боятимуться нас, лякатимуть нами один одного, збиватимуть капітал на недосконалості нашій і применшуватимуть нашу перемогу й кров.

Творіть дітей, молоді. Були ви щедрі на бойовий труд, будьте щедрі й на любов, на крики народжень.

Творіть дітей, народжуйте сміливо й багато. Повніть нашу землю.

Але пам’ятай, Уляно, що й вовчиця народжує дітей своїх, і зростають вони вовками на землі. Велике покликання матері народити людину, але найвеличніше — народити й виховати не вовка, а друга, не хижака, а брата. Хто, як не ми, спізнали це, справджуючи свій історичний похід і бачачи на кожному кроці, як жорстоко скривдила війна радянську матір. Скільки синів і дочок занапастили вороги, скільки нездійсненних зачать висушило матірне серце!

Схлипували нишком матері, згадавши загиблих своїх дочок, а молоді дівчата-воїни широко розплющили очі. Набігли сльози на Улянині очі.

Генерал помітив це й звернувся до дівчат-воїнів, що стояли праворуч:

— Не в солдатських чоботях і не в сірих шинелях з’являлись ви, дівчата, у мріях наших юнаків.

— Правда, — почулися глухі голоси солдатів та офіцерів.

— Щонайкращі вбрання й запашні квіти ввижалися юним очам, але доля судила Інакше. Вона надягнула на ваші дівочі плечі шорсткий одяг воїнів. Не музику дарувала вам, а гуркіт гармат, і не квіти, а полум’я пожеж, і трупний сморід замість пахощів цвіту! — сказав генерал з глибоким почуттям, згадавши, мабуть, щось дороге в своєму житті, — чи то чесну молодість свою, чи героїчну смерть свого сина лейтенанта Віталія, що згорів у танку під Сталінградом, — бо таким ще ніхто не бачив генерала. Здавалось, всі затамували подих і на якусь мить ніби відірвались від землі.

— Любімо ж нашу російську шинель, — посміхнувся генерал, — найчеснішу з усіх одягів світу. І ніколи не забуваймо, як проносили ми під нею по шляхах світової війни свої братні серця до перемоги, до миру, до щастя народів.

На цьому й скінчилося вінчання.

Коли молоді йшли до машин, пролунав громовий салют з дев’яти танків, що спричинився до веселого переляку й радого сміху. Тітка Антоніна посіяла молодих зерном і, хрестячись, шепотіла принагідні стародавні добрі слова. Старі народні звичаї перекликались із звучанням бурхливого часу й самі оновлювались, набуваючи вже іншого, новітнього змісту й надаючи новому м’якість і водночас міць підвалинам часу.

Весільний похід рушив додому. Чемні дівчатка почали співати старовинних весільних пісень.

Водії озирались на своїх пасажирів і радо посміхались. А почувши, що пісня стосувалась саме їх, вони почали піддавати такого газу, що ніхто й незчувся, як віліси вскочили вже в село.

Аж ось і рідне попелище. Тут же, на ходу, складають нове продовження старої весільної пісні: Повернулись додому,
Повернулись додому,
Після довгого грому,
Як фашистів побили,
Весь Світ звесіліли
Стріляли з гармати,
— Ніде й ночувати!

Ці слова дівчата співали вже біля хати, сідаючи за стіл. Столи стояли вряд біля розбитої хати просто в саду, одним своїм кінцем врізавшись аж у город і мало не сягаючи дніпрової кручі.І тут на древній, підмитій водою горі, пішли спогади, розповіді. За всесильним законом життя й моці народного духу говорилося й співалося про веселе й радісне, і про найдужче, що так щедро виявлялось в радянській людині в ці полум’яні літа.

Приїхав партизанський генерал Рябошапка, запитав, хто тут буде Антоніна Троян. Коли генералові показали на тітку Антоніну, він підійшов до неї й під грім оплесків поцілував їй руку.

— Ой пусти! Не лякай… чого тобі? — сказала Антоніна.

Тоді генерал виголосив довгу промову, з якої всі присутні гості не тільки зрозуміли, хто така була Антоніна, але й відчули до неї глибоку повагу. І як же не зродитись повазі, коли вона, літня вже, немічна жінка, десятки разів переправляла через Дніпро рідних партизанів, рятувала від переслідувань військовополонених, що опинились в оточенні, яку катували в гестапо, внаслідок чого він, генерал Рябошапка, й приїхав сюди, щоб особисто вручити їм медаль за бойові заслуги.

— Медаль? Не хочу, — запротестувала Антоніна. — Хто на мене подивиться, — скажуть: «Стара баба з медаллю!» — та ще на сміх візьмуть.