Саме тоді генералові Глазунову подали пакет. Запанувала тиша. За якусь мить генерал підвівся. В глибокій тиші підвелись всі командири й бійці. Це був інший уже генерал, і інші бійці й командири.

Був вечір. Танки йшли на захід з важким гуркотом та виском. Під хатами, що аж стугоніли від того гуркоту, прощалися танкісти з дівчатами. Гула й двигтіла земля. З заходу нескінченним потоком ішли зустрічні машини з безліччю слідів війни на своїх забризканих кузовах. На машинах громадились покалічені машини, потрощені, посічені кулями літаки, забинтовані солдати.

Біженці котили на двоколках убогий свій скарб. Визволені з концтаборів, змучені, виснажені люди тривожно подивлялись навколо, наче не вірили ще в свій порятунок.

— Герої війни, інваліди поверталися зі Сходу в свої відвойовані села, здивовані й схвильовані.

Зустрічі. Сльози. Розпитування. Обнімалася радість з горем на дорозі війни, в немазаній хаті: син повернувся в старій потертій шинелі на нових милицях.

— Інвалід я,батьку!

Батько. Бачу. Обміркувати треба цю справу.

Син. Яку!

Батько. Справді-бо, синку, інвалід ти. Тепер вже ти не просто людина, а людина безнога.

Син. Точно.

Батько. А безногість це дуже делікатна й непроста штука.

Мати. Каліка нещасний!..

Син. Ви мені, батьку, лекцій не читайте.

Батько. Я не читаю. Сам бачу, що одної ноги нема. Болить?

Син. Уночі. Прокинусь, лап! — пусто, а-ай!

Мати. Ой горенько!

Батько. Не плач, наплачешся.

Мати. Камінь!

Батько. Помовч. Інваліди, сину, різні, як і все на світі. Одні від геройства, інші по случаю, а ще інші від неакуратності. На те війна. Є навіть інвалідність від боягузтва й від горілки є.

Син. Не зліть мене, батьку, я в атаку йшов! Зрозуміли?

Батько. Тепер однаково, — в атаку, не в атаку. Війна кінчається.

Син. Це Бєлгородська дуга! Зрозумів? (Постукав по тлилиці).

Батько. Хай буде дуга. Тільки ти її поменш виставляй, щоб людям на тебе не було незручно дивитись.

Син. Тобто як це так?

Батько. А так, що не обтяжуй людей. Людям і без твоєї дуги важко, синку.

Син. Ну, спасибі, тату! Он які люди!

Батько. Люди як люди. У кожного своя біда. Так що подякуй долі та й кульгай собі делікатно, не пияч, не горлай та утримуйся від брехень. Чому? Тому що від поранення до брехні — раз плюнути! По собі знаю. А балакати почнеш годів через десять, як воно вже там було не було. І буде тобі й шана, й повага… А певно, горе, що тут казати.

Мати. Яке горе? Живий повернувся! Щастя!

Батько. Мовчи вже з своїм щастям. Щастя, щастя! Вітчизна мало не загибла, — треба ж кров проливати!

До малої підсліпуватої хатини край села під’їздить на вілісі генерал і два полковники. З подивом поглядаючи навколо, заходять у хату,

Дід. Це ти, Опанасе?

Генерал. Я, діду.

Дід. А це?

Полковник авіації. А це ми — Володимир та Максим. Невже не впізнали?

Генерал. Яка мала хата. Дивно!

Полковник Володимир. Дивно. Пригадуєш? Боже мій!

Полковник Максим. Так. Адже вона була велика?

Дід. Розкажіть же, онуки, звідки ви?, Живі чи вбиті? Чи вже сам я помер? І вже душа моя говорить з вами. Чи як же мені думати, прости господи?

Генерал. Живісінькі, діду!

Полковник. Ми авіація. Важкі бомбардувальники. Прольотом.

Дід. Так-так. Важко, кажете.

Полковник. Не важко, — літаємо з важкими бомбами.

Дід. Де?

Полковник. Над всенькою землею. Були над Халхин-Голом.

Дід. Чого?

Полковник. Над Мадрідом. В Америці — переганяли літаки. Над Берліном, Плоєштами! І взагалі облетіли, діду, всю майже планету.

Дід. Планети не знаю. Чув, а бачити не доводилось. Комету бачив. Пролітала колись отам за хлівом з великим хвостом. Японську війну провіщала. А от німець двічі приходив уже без комети.

Полковник. Уже він, діду, без комети й без хвоста.

Дід. Он як. Ну, розказуйте ж, який той світ, що ви його облетіли!

Полковник. Світ? Це питання!

Полковник. Справді!

Генерал. Світ, діду, малий.

Дід. Малий, кажете?

Полковник. Невеликий він, діду. Зовсім невеликий.

Дід. Ай-ай-ай! Шкода мені вас, що так ото світ ваш всохся та поменшав. Колись-то світ великий був. Вирушимо було з Полтави на Кременчук, давно вже, ще хлопцями чумакували. То виїдемо було в степ, а степ широкий-широ-о-окий-широкий! А там шляхів на Миколаїв, Молдавію… Великий світ та веселий… Так, кажете, поменшав? Ну, що ж, така вже ваша доля.

Генерал. А скажіть нам, діду… Що мати наша казала перед смертю?

Дід. Мати? Та щось казала, тільки забув. Генерал витяг з запічку пучечок сухих чорнобривців, понюхав і ледве не заплакав.

А на другому кутку села під горою, звідки так далеко видно Задніпров’я, мати з дочкою зустрічаються в хатині. Невесело й смутно. В сутіні сіней причаїлась по кутках печаль. А мати змарніла й дуже постарілась.

Марія. Мамо!

Ганна. Донечко! Маріє!

Марія. Матінко…

Ганна. Жива? Чи я сплю, Марієчко?!