Про УКРЛІТ.ORG

Друга планета

C. 30

Дімаров Анатолій Андрійович

Твори Дімарова
Скачати текст твору: txt (372 КБ) pdf (275 КБ)

Calibri

-A A A+

— Ну, гаразд, не сердься… Поки ви там гостювали, я багато що взнав…

— Що?

— Потім розкажу. А зараз лізь на ноші.

Це мене так зацікавило, що я навіть не дивився, куди нас несуть. Отямився лише перед невеликим двоповерховим будинком, що геть потопав у квітах.

Поряд були такі ж будиночки, а позаду стриміла величезна кубічна споруда. З бетону й скла.

— Генна лабораторія, — пояснив мені Жорка: він таки не марнував у клітці часу. — Там твоя тітка працюватиме. А отут будемо жити.

Мені дісталася окрема кімната — на другому поверсі. Тітці ж Павлині аж три: спальня, передпокій і робочий кабінет, заставлений стелажами з фільмотекою. Тут була зібрана величезна бібліотека: тисячі книжок, сфотографованих на плівку. А на спеціальній підставці — проектор.

Тітка Павлина одразу ж вчепилася в той проектор і забула про все на світі. Тепер, коли не перегляне всі стелажі, не заспокоїться.

У мене ж у кімнаті не було нічого, крім шкур антилоп.

— А де ж ліжко?

— Ліжок тут і не бачили, — відповів мені Жорка: він і це вже знав. — Оранги сплять прямо на шкурах.

Я примірився до найбільшої шкури, ліг. А чого, можна спати! Навіть цікаво.

— А де твоя кімната?

— Кімната? — засміявся гірко Жорка. — Ти що, забув, що я — ваш слуга? Мені належить жити в підвалі, разом з іншими слугами. І спати не па шкурах, а на підстилці з гілля.

— Знаєш що, давай жити разом! Жорка заперечливо похитав головою:

— Не можна.

— Чому? Ти що, боїшся, що нам двом тут місця не вистачить? Та ти глянь, скільки тут шкур!

— Не можна, — ще раз повторив Жорка. — Ти забуваєш, що я — ваш слуга. Представник нижчої раси. Татко мене попередив.

Бо оранги можуть убити. Ти ще не знаєш по-справжньому, що це таке — фашизм.

— А ти знаєш?

— Знаю… Татко розповів, поки сиділи у клітці… Ну, я пішов у підвал. Бо оранги ще можуть помітити, як слуга розмовляє з господарем.

Бідний Жорка, йому набагато зараз важче, ніж нам! Носити отой нашийник, падати на коліна перед кожним орангом… Спати в підвалі, серед отих напівроботів… Бр-р-р-р… Я нізащо не зміг би!

Зажурений, пішов до тітки Павлини.

— Чого це ти, мов у воду опущений?

Розповів про Жорку.

— Чи не можна домогтися, щоб він хоч спав разом зі мною?

— Не можна, — відповіла тітка Павлина. — Ми не повинні дратувати орангів… Жорка — розумний хлопчина і на нас не ображатиметься. Адже це — необхідність…

Я лише зітхнув. Підійшов до вузького вікна, став роздивлятися споруду, що стояла навпроти. Вона нагадувала величезний куб: суцільна стіна, зовсім без вікон. Ще й обнесена високим парканом з колючого дроту. І по той бік, вздовж паркану, сюди-туди походжають озброєні оранги.

Цікаво, що там усередині? Я ще ніколи не був у генній лабораторії. І навіщо її так охороняють? Од кого?

— Ми скоро туди попадемо?

— Мабуть, що скоро… Можливо, що й завтра…

Тітка Павлина як у воду дивилася: другого дня, після сніданку, нас повели до лабораторії. Ми йшли в супроводі двох орангів у коричневій формі: таких похмурих та непривітних істот мені ще не доводилося бачити.

Минули одну варту, другу. І кожна нас запитувала, чи нічого не несемо з собою. Навіть перекладачеві не вірили. Промацували кожну складочку на одягові, примушували скидати взуття. Тітка Павлина терпіла-терпіла, а потім і вибухнула:

— Завертаймо назад! Я йшла в лабораторію, а не до в’язниці!

Перекладач ледве її заспокоїв. І після цього варта вже нас не обшукувала: похмуро пропускала мимо.

Врешті ми потрапили у вузький коридор з численними ліфтами. Ліфти весь час рухалися вгору та вниз, вогники так і бігали на панелях, невпинно гули електромотори. Ми зайшли до порожнього ліфта, перекладач натиснув на кнопку, і ми помчали донизу. «Один… два… три… — рахував я про себе поверхи, що так і мелькали. — Дванадцять… тринадцять…» На сімнадцятому ліфт зупинився, розчинилися вузькі дверцята. І я аж замружився од яскравого світла.

Ми ступили до величезної зали з численними колонами. Стіни були хтозна й де, зверху лилося світло: різке й неприємне. Яскраво біліли столи, геть заставлені приладами. Колби найрізноманітніших форм та розмірів, од такої, що я міг би з головою залізти, аж до мізинця завбільшки, трубки, шланги, якісь металеві коробки — все це перепліталося, громадилося на довжелезних столах, там щось гуло, булькотіло, скапувало, осідало й пінилося.

А поміж столами, куди оком не кинь, — оранги. У сліпучо-білих халатах і шапочках, вони або походжали повільно, або сиділи, втупившись поглядами в колби, або щось швидко записували. Нас уже, мабуть, чекали: не встигли ми появитися, як назустріч нам рушила ціла група.

— Професор, — шепнув шанобливо тлумач. — Начальник лабораторії.

Той, кого тлумач назвав професором, ішов попереду. Це був худющий оранг, уже досить старий.

Він дуже горбився, а довжелезні руки його сягали аж за коліна.

— Я радий вітати земних колег у своїй лабораторії! — зустрів нас професор. — Сподіваюся, вам тут буде цікаво. Тож почнемо з невеликої екскурсії, з першого, так би мовити, знайомства…

 
 
вгору