Утрьох було зовсім легко — рюкзаки ми витягнули завиграшки. Перед тим, як спускати шнур знову, тітка його оглянула, промацала кожен метр.

— Хоч би тобі що! — сказала задоволено. — Не даремно ж я його везла аж із Землі!..

— Хай вам грець! — сказав нам татко, коли ми витягнули і його. — Хіба ж можна так цупити?.. Я і впиратися не встигав — теліпався мішком!

Жорку ми тягли ще швидше: оранги, побачивши, що ми взялися за останнього, знову пірнули в ущелину.

Але було пізно: Жорка вже стояв нагорі, а перший оранг тільки наближався до скелі.

— Рушили? — спитав татко.

— Зачекайте.

Ван-Ген дістав ніж, одрізав метрів п’ятнадцять шнура.

— Що ви робите?! — вигукнула тітка Павлина.

Ван-Ген пошукав-пошукав щось поглядом, підійшов до обкатаного валуна. Кілограмів на сто, як не більше. Обв’язав міцно шнуром, а другий кінець закріпив за інший валун, що міцно вріс у глину.

— Допоможіть спустити… Обережно, щоб шнур не обірвався… Ось так! — випростався, задоволено мовив: — Тепер нехай лізуть!

Ну, Ван-Ген!.. Ну, молодець!.. Татко знову хотів рушати, але тітка його попросила:

— Давай зачекаємо. Подивимося, що з того вийде.

Татко неохоче погодився: він з усе більшою тривогою поглядав на небо, заткане хмарами. Хоч Ван-Ген його й заспокоював, що зливи сьогодні не буде.

Якийсь час стояла тиша. Потім залунав шурхіт.

— Лізуть, — прошепотіла тітка Павлина.

Шурхіт посилювався. Та ось він урвався, пролунало здивоване бурмотіння. Знизу щось вигукнули, мабуть, запитували, що там сталося, оранг, який був під валуном, сердито відповів. Внизу ще покричали, потім замовкли, а ми почули, як валун, що звисав на линві, стукнувся об скелю раз, стукнувся вдруге, а шнур аж забринів, натягуючись.

— Пробує видертись, — шепотів Ван-Ген. — Повиснув на камені…

Він знову видобув ніж, щоб перетяти, мабуть, шнур, якщо орангові вдасться забратися на валун. Та валун стукнувся ще раз, і відразу ж пролунав розпачливий зойк. Шнур ослабнув, завмер.

— Все! — сказав Ван-Ген задоволено. — Більше вони сюди не полізуть!

Далі ми піднімалися в гори. Три дні, з ранку до вечора. Дерлися на скелі, долали ущелини, і Ван-Ген завжди був попереду, і йому найбільше діставалося. Двічі нас застукувала гроза — моторошна венеріанська злива, і одну ми пересиділи в невеликій печері, а другу — під гігантською навислою брилою. Ночували ж, де доведеться: падали прямо на кам’яний грунт і відразу ж засинали — так натомлювалися.

Ми страшенно схудли, а одяг подерся на шмаття. Тітка Павлина позшивала свій якимись колючками і була схожа на будяк, що раптом став рухатись.

Потім ми спускалися, теж три доби. І спускатися було іще важче.

До того ж ми голодували, з’їли все м’ясо, лишилося тільки трохи сушених фруктів: татко видавав щоранку по жмені. Фрукти він ніс у рюкзаку, і я часто ловив себе на тому, що не можу одірвати погляду од таткової спини.

Коли гори врешті скінчилися, ми всі ледь трималися на ногах. Стояли на узвишші й жадібно дивилися донизу.

Там лежала горбиста рівнина. Висока трава, одинокі дерева, численні табуни дичини. І руки наші мимоволі потягнулися до луків та стріл, бо ми були дуже голодні.

…Такого веселого багаття ще не було в моєму житті, а підсмажене м’ясо здалося найсмачнішим у світі.

Невдовзі нас розшукав гелікоптер, і ми полетіли до мами.

Рейсовий корабель Венера — Земля стартував через місяць. За цей час на Венері сталися великі зміни: зникла держава орангів. Венеріани довго сперечалися, що робити з орангами, лунали навіть голоси оголосити війну і знищити їх до ноги, але більшість наполягала на іншому. Що всі оранги — хворі, отже їх слід не вбивати, а лікувати. Підтвердилася і причина їхнього звиродніння. Штучний ген інтелекту, який поставив орангів на один щабель з людиною, виявився нетривким, і в орангах прокинулися звірині нахили. Були спішно споруджені величезні шпиталі, а потім у повітря піднялися армади гелікоптерів з балонами, наповненими газом. Газ цей не вбивав, а лише присипляв.

Так орангів знешкодили і поступово перевезли у шпиталі, де на них чекала ціла армія лікарів.

А отих бідолашних напівістот-напівроботів вирішили лишити доживати на місці. Тільки знищили всі фабрики-інкубатори та плантації з держи-деревом.

Іще мені дуже жалко було розставатися з Жоркою. Я ж із ним так подружився! Що він зараз там робить? Може, дивиться в небо, як я оце зараз дивлюся, і думає про мене?..

Наш корабель розвивав усе більшу швидкість, і Венера поступово віддалялася. Велетенська, на весь ілюмінатор, куля, огорнена срібною плівкою. Я дивився на неї і думав, що віднині у мене є не одна, а дві рідні планети: Земля і Венера!

Я прилечу ще до тебе, Венеро!

Неодмінно!