Ми уявляли. Стояли й пригнічено мовчали. Аж тепер я відчув по-справжньому, що таке фашизм і що він з собою несе. І як добре, що в нас, на Землі, сотні років тому він був знищений! Навіть коріння не лишилося од нього!..

— Отже, тепер ви розумієте, чому Оранг Третій мусить зацікавитися моєю особою?

— Ви збираєтесь працювати на генній фабриці?! — аж одсахнувся од тітки Жорка.

— Не на фабриці: фабриці досить рядового інженера. Мене, певно, пошлють в центральну лабораторію…

— І ви погодитесь?! — уже закричав я.

— Не кричи, бо почують!.. А чому б і ні? Мусимо ж ми якось вирватися з цієї жахливої в’язниці? Чи гнити тут довіку?

— Я з вами нікуди звідси не піду! — мовив Жорка: очі його аж іскрилися.

— І я не піду!

Тітка Павлина навіть не образилася: усміхнулася схвально. А ми стояли й ошелешено дивилися на неї.

— А хто вам сказав, що я буду конструювати потрібних їм убивць? — запитала вона. — Хто вам сказав, що ми будемо на них працювати? Вони запідозрили в нас шпигунів, — що ж, ми й станемо розвідниками! Ми вивідаємо всі їхні таємниці, щоб завчасно їх знешкодити. Зірвати пекельні їхні плани…

— Розвідниками? Ух, ти! — Я аж застрибав навколо тітки Павлини. А Жорка колесом пройшовся по камері.

— Тихше, ви, шалапутні! — вгамовувала нас тітка Павлина. — Ви що: хочете, щоб варта щось запідозрила?

Ні, цього ми не хотіли. Тому й заспокоїлись одразу.

— А коли я побачуся з татком? — запитав я тітку Павлину. Зараз, коли я довідався, що татко десь поруч, мені нетерпілося щонайшвидше зустрітися з ним.

— Скоро побачиш, — пообіцяла тітка. — Можливо, що й завтра… Тільки, Вітю, запам’ятай твердо одне: жоден оранг не повинен здогадатись, що це твій татко! Що ви з ним навіть знайомі.

— Чому?

На моєму обличчі, мабуть, відбилося таке розчарування, що тітка Павлина знов не втрималася од сміху.

— Це може викликати зайву підозру, — пояснила вона. — Вони повинні думати, що ти — мій асистент, а татко для тебе — абсолютно стороння людина. Як, до речі, і для мене… Отже, ти не смій до татка навіть підходити! Чуєш?

Та чую! Тільки ніяк ще не можу зрозуміти, для чого така конспірація. Ну, та коли це потрібно для розвідки…

Згодом ми всі заснули на кам’яній підлозі, бо в камері не було нічого, окрім підлоги й стін. Тому й переверталися всю ніч з боку на бік, а мені до того ж весь час снилися тривожні сни. То мама снилася: що її теж взяли в полон. То татко: наче його скидають, зі скелі. А під кінець приснилося найстрашніше: наче мене переробили на робота. На оту безсловесну істоту. Я аж закричав і одразу ж прокинувся.

Краше б і не спав!

* * *

Другого дня нас повели до палацу: Оранг Третій виявив бажання з нами зустрітися.

Подивилися б, що сталося з тюремною обслугою, коли вона дізналася про це! Оранги мало не на животах повзали перед нами, споряджаючи на ту зустріч. Принесли мені й тітці Павлині одяг з якоїсь золотої тканини — пишні халати з довжелезними, до п’ят, рукавами, накинули шанобливо на плечі. А для ніг — чудернацькі капці, так само розшиті золотом, із загнутими високо носаками. Я на тітку Павлину як глянув — так і скорчився од сміху.

— На себе краще глянь! — образилася тітка.

А нещасному Жорці дістався куценький фартушок і нашийник. Теж позолочений, але Жорці було од того не легше.

— Не буду я його надівати!.. Не буду!.. — В Жорки аж сльози навернулись на очі. — Що я — тварина?!

— Ти — розвідник, — тихо сказала тітка Павлина.

— А ви оце наділи б? — з огидою показав на нашийник Жорка.

— Наділа б… І не впадала б в істерику…

Жорка нарешті скорився:

— Одверніться, — буркнув похмуро.

— Нічого, Жоро, це ненадовго, — втішила його тітка Павлина.

Начальник в’язниці, який учора кричав на нас грубо, сьогодні догідливо провів за ворота. А там на нас чекали ноші, одні — для тітки Павлини, другі — для мене.

— Ми краще пройдемося, — сказала тітка Павлина, жаліючи Жорку.

— Цього робити ніяк не можна! — твердо сказав перекладач. — Гості Оранга Третього прибувають до палацу тільки в почесних ношах!

Он як: ми уже почесні гості! Що ж, мусимо сідати в ноші! Тільки вмостилися, як істоти, що стояли по обидва боки, вмить нас підхопили. Попереду нашого кортежу біг величезний оранг й, розмахуючи позолоченою палицею, весь час вигукував:

— Дорогу гостям Оранга Третього!.. Дорогу гостям нашого божественного фюрера!..

Позаду ж біг Жорка, похмурий, як ніч. А за ним уже — озброєна до зубів сторожа.

Піднесли до палацу, опустили додолу. Та ж «цяця», що й учора, зустріла нас перед сходами, тільки була вона тепер не сувора й поважна, а улесливо всміхнена. Схилила голову, розвела поштиво лапи, запрошуючи до палацу.

Тітка пішла першою, я — за нею, як її асистент, а Жорка — за мною. Та не встиг він і двох кроків ступити:, обличчя «цяці» одразу ж аж пересмикнулось од люті. Він щось вигукнув, і два оранги ухопили Жорку за плечі, поволочили геть.