Про УКРЛІТ.ORG

Друга планета

C. 33

Дімаров Анатолій Андрійович

Твори Дімарова
Скачати текст твору: txt (372 КБ) pdf (275 КБ)

Calibri

-A A A+

— Чи знаєте ви, що незабаром настане велике свято цвітіння? — переклав нам тлумач.

— Так, я про це чув, — відповів йому татко.

Обличчя його враз стало стривожене, він, мабуть, відчув, що жрець задумав щось погане.

— У цей час держи-дерево покривається квітами! — вигукнув жрець: він аж розхитувався в екстазі. — Прекрасними чорними квітами, найкрасивішими у всьому світі квітами! І тоді ми, жерці, з священним трепетом підступаємо до нього. Ми збираємо його колючки, бо під час цвітіння у них найсильніша отрута, ми несемо їх до храму й обвішуємо стіни. А потім виготовляємо з них стріли для воїнів храму… І в пору цвітіння, під час великого свята цвітіння ми піднесемо держидереву оцих-о істот, — показав жрець на Ван-Гена й Жорку. — Ви оддасте їх нам!

Ми поніміли. Татко зблід іще дужче, а тітка Павлина метнулася до Жорки, вхопила його за руку:

— Дідька лисого!

Жрець і без тлумача зрозумів, що відповіла тітка Павлина. На обличчі його з’явилося таке здивування, що я ледь не розсміявся. Потім він розуміюче усміхнувся:

— О, я здогадуюся, чому ви не хочете розлучитися з ним! — презирливий жест в бік Жорки.

Підняв догори руки, клацнув пальцями. Й одразу ж з низенького приміщення, що стояло недалеко од храму, появилася ще одна група жерців: кожен із них: вів на ланцюжкові істоту.

— Вибирайте… Беріть собі будь-якого.

— Скажіть йому, хай забирається під три; чорти! — вибухнула тітка Павлина. — Скажи: цьому йолопові, що нам не потрібні його роботи!

— Двох беріть!.. Трьох — замість одного вашого! — вигукнув жрець.

Я не знаю, чим би скінчився оцей торг, бо тітку Павлину вже аж тіпало від люті, аби не татко. Боючись, що тітка Павлина от-от накинеться на жерця, він виступив наперед і заговорив примирливо:

— Ми прилетіли з планети Земля вп’ятьох, п’ятеро й повинні повернутися на Землю. Такий наш закон. Пішли! — Татко одвернувсь од жерця й пішов геть.

А ми рушили слідом. І тітка Павлина ще довго тримала Жорку за руку.

Прощаючись із нами, татко сказав:

— Бережіть Жорку. Хай не виходить сам на вулицю. Від цих фанатиків можна чекати всього.

— Хай тільки спробують — я їм і храм рознесу! — відповіла тітка Павлина.

Тепер вона ще запопадливіше взялася до роботи. З раннього ранку до пізнього вечора виводила свої формули. Коли в неї щось не вдавалося, дерла списаний аркуш на шмаття, жбурляла під ноги. А в лабораторії била колби. Схопить ступку чи склянку — і в колбу! Як махоне — скло так і бризне! Оранги, які працювали з тіткою, боялися її, наче чуми.

Аж ось одного ранку із тітчиного кабінету долинув голосний спів. Тітка Павлина збуджено крокувала й співала, войовниче надимаючи щоки:

Трумба, румба, тум!
Трумба, румба, тум!

Побачила мене, весело вигукнула:

— Заходь! І поклич сюди Жорку!

Я одразу ж зрозумів: коли тітка Павлина скликає «публіку», значить, вона винайшла щось незвичайне. Збігав за Жоркою.

Тітка Павлина ухопила нас за руки, підтягнула до столу:

— Ось!

Ми стояли, трохи розчаровані: перед нами лежав лише аркуш паперу, списаний довжелезними формулами.

— Бачите?

— Бачимо…

В голосах наших тітці Павлині щось, мабуть, не сподобалося: вона пильно на нас глянула, дала легенького шалабана спершу мені, а потім Жорці:

— Ех, ви, гомо прімітівус!.. Це ж гени!.. Гени агресивності!.. Гайда!..

У лабораторію ввірвалась, мов вихор:

— Колби!.. Реторти!.. Розчин!.. Швидше, ви, йолопи!.. Термостат!.. Лазерні скальпелі!..

Оранги моталися як ошпарені, ми з Жоркою о дійшли подалі, щоб не потрапити під тітчину руку. Бо ще пожбурить колбою.

Я вже знаю. Вже пробував.

— Як ти думаєш, вийде що-небудь? — спитав мене Жорка тихенько.

— Вийде! В моєї тітки все вийде!

І в тітки Павлини таки вийшло. Тільки не в той день, а на четвертий. Уявляю, скільки вона колб перетовкла та наслала чортів на нещасних орангів.

Нас іще в перший день одіслала додому:

— Ідіть спати! Нічого вам тут робити.

— А ви? Уже ж пізно!

— Я ще півгодинки побуду, а потім прийду.

Оті «півгодинки» тривали цілісіньку ніч. І весь наступний день… І ще ніч та день. Тітка Павлина не виходила з лабораторії, поки й не скінчила. «І підмела за собою», — як любила казати вона.

Увесь цей час там і їла, й спала. Прихапцем, по півгодини.

Появилася вдома, аж хиталася од утоми.

— Ванну, найгарячішу!

Я уже знав, яку наливати, — суцільний окріп. Пальця і то страшно вмокнути. Жорка як спробував, так одразу ж і висмикнув:

— Ти що?

— А що?

— Зварити хочеш?

— Ану, кого тут хочуть зварити? — Зайшла тітка Павлина: була вже в халаті. Занурила руку, побовтала: — Додай, Вітю, ще гаряченької! А тепер — марш звідси, гененята зачухані!

Замкнулася, полізла у ванну. Заухкала так, що аж луна по кімнатах пішла. А згодом залунала знайома мелодія:

Трумба, румба, тум!
Трумба, румба, тум!
 
 
вгору