Потім нас знову допитували: в кімнаті з чорними стінами й стелею, з чорним склом у вузьких вікнах-бійницях. Домагалися зізнання, що ми шпигуни й агенти якоїсь іноземної держави, що хотіли вбити якогось там фюрера. Та не домігшись нічого, повели в інше приміщення: величезний квадратний коридор, так яскраво освітлений, що я спершу аж замружився. І праворуч і ліворуч в коридор виходили заґратовані двері. Над ґратами, на великих таблицях, було щось написано: знайомими літерами, якими користувалися й ми, але якісь незрозумілі слова. Над одними було: «Итнемеле інвирдіп», ще над одними: «Іцничолз інчитілоп інчепзебен овилбосо». Що означали ті написи, я не міг зрозуміти, як не вчитувався. Всі камери були порожні, лише в тій, над ґратами якої висіла таблиця «Итнемеле інвирдіп», сиділо кілька орангів. Вигляд у них був настільки жалюгідний та нужденний, що мені їх стало жалко, хоч я, чесно кажучи, усіх їх повбивав би!

— Хто то? — поцікавилася тітка Павлина: вона навіть тут, у в’язниці, все роздивлялася так, наче її привели в лабораторію.

— Підривні елементи, — буркнув тюремний перекладач.

— А тут що написано?

Тітка ткнула пальцем в найбільшу таблицю.

— Особливо небезпечні політичні злочинці, — прочитав перекладач. І мстиво додав: — Саме тут ви й будете сидіти!

Тітка Павлина не зводила очей з таблиці. Вона аж губами ворушила, щось про себе читаючи.

Ось її очі радісно зблиснули, вона показала вбік таблички з написом: «Итсіхрана».

— А там написано: «Анархісти»?

— Анархісти, — ствердив ошелешений перекладач.

— Зрозуміло! — сказала тітка Павлина. — Як я не здогадалася одразу?

Вона вся аж сяяла, така була задоволена. І тільки ми залишилися самі в камері, як поділилася з нами своїм успіхом:

— Знаєте, хлоп’ята, що в них за мова?

Звичайнісінькі наші слова, тільки перекручені задом наперед!

— Як це — задом наперед?

— А отак. Оце як у нас зветься?

— Ну, стіна.

— А по-їхньому буде: анітс… А оце?

— Підлога.

— А в них — аголділ… Не вірите? Тоді проведемо невеликий експеримент. Хочете, я попрошу в сторожі води?

Мені одразу ж захотілося пити. Так захотілося, наче я цілий вік росинки у роті не мав. Жорка теж облизав губи.

— Хочемо!

— Тож слухайте: я підійду зараз до ґрат, гукну наглядача і скажу: — «Принеси нам води».

— Так він вас і зрозуміє!

— А я вимовлю ці слова по-їхньому. Стежте за мною.

Тітка пішла до дверей, заторсала ґратами. По той бік одразу ж виникла чорна постать наглядача.

— Идов ман исенирп! — вимовила по-складах тітка.

Оранг вирячився на тітку так, наче його стукнули чимось важким по тім’ю. Потім щось вигукнув, побіг у глиб коридора. За якийсь час повернувся уже з іншим орангом.

— Идов ман исенирп! — повторила їм тітка Павлина.

Другий оранг ляснув себе по стегнах і зареготав. А дивлячись на нього, заіржав і наш наглядач.

— Идов!.. Идов!.. — уже кричала сердито тітка Павлина. — Води, йолопи ви неотесані!

— Вони ж цього не зрозуміють! — здобувсь я на слово.

Тітка Павлина торснула востаннє грати й відійшла од дверей. Вигляд у неї був зовсім убитий.

— Невже я помилилася? — бубоніла вона.

Оранги ж, нареготавшись, зникли. Та невдовзі знову появилися: наглядач ніс повне відро води.

— А що! — святкувала свою перемогу тітка Павлина. — Я ж вам казала!

Ми змушені були схилитися перед її геніальністю. Тим більше, що вода була як ніколи смачною.

Я сумнівався тільки в одному:

— А чому тоді «Адольф Гітлер» написано не задом наперед? І слово «хайль»?

— Мабуть, оранги, запозичивши фашистську термінологію, вирішили зберегти окремі слова незмінними, щоб підкреслити їхню значимість. Як найголовніші атрибути фашизму… Але поки що це лише припущення. — Тітка Павлина терпіти не могла не підтверджених висновків. — Побачимо.

Жили ми два дні в отій камері.

Першого ж дня, десь аж під вечір, тітку Павлину потягли на допит. Ми з Жоркою місця собі не знаходили, чекаючи на тітку. Нам все здавалося, що її катують, добиваючись зізнання у шпигунстві. Побачивши її в коридорі, ми так і кинулися до ґрат. Тітка Павлина була ні закатована, ні побита. Навпаки: очі її сяяли.

— Знаєте, із ким я щойно розмовляла? — запитала вона, як тільки зачинилися за нею двері. — З твоїм, Вітю, татком!

Серце моє так і тьохнуло:

— З татком!.. Він теж у в’язниці?

— Ні, не у в’язниці… Угадайте, хто він вараз такий?

Я терпіти не можу оцю тітчину звичку: як що, так і задавати загадки! Мені аж сльози навернулись на очі!

— Гаразд, скажу вже, якщо ви такі недогадливі. — Тітка помітила, мабуть, мій стан. — Твій, Вітю, татко, в цій країні неабияке цабе. Він особистий історик самого фюрера.

— Історик?.. Фюрера?.. Нічого не розумію!

— Оранга Третього. Що править нині оцим краєм. Фюрера й напівбога оцієї вищої раси.

— А хто ж тоді бог?

— Богом вони проголосили Гітлера. Того самого, пам’ятник якому ми бачили. А фюрер — його наставник на Венері й обов’язково повинен мати ім’я Оранг. Це уже третій… Отже, перед ним було вже два…