Бо на це дерево може забратися лише Жорка. Якщо ще й зможе: товстелезний стовбур мов одполірований, а найнижча гілка так високо, що до неї не дістати нізащо. Але тітка Павлина вже щось надумала: стає лицем до стовбура, впирається в коліна руками:
— Вітю, залазь мені на плечі!
— Все одно не дістану, — похмуро відповідаю тітці.
— Залазь, кажу! — кричить тітка сердито, і я збираюся їй на плечі.
— А тепер, Жоро, ти!.. Лізь на Вітю!.. Вітю, притулися до стовбура, щоб не впасти!
Притискаюся щосили до стовбура. Жорка шкрябається, наче кіт, але я терплю.
— Ну, як? — пита глухо тітка.
— Дістав!
Ноги Жорчині, що товклися по моїх плечах, враз зникають.
— Не злазь! — кричить мені тітка. — Жоро, тягни його до себе!
— Давай сюди руку! — Це вже Жорка.
Ткнувшись обличчям у стовбур, наосліп підіймаю руку. Жорчині пальці обхоплюють моє зап’ястя, цуплять догори. Трохи, ще трохи… Хто б міг подумати, що Жорка такий сильний… Нарешті!.. Обхоплюю руками товстелезну гілляку, виважуюся.
Х-ху, аж спина змокріла!
А тітка Павлина внизу. І держи-дерево підступає до неї.
— Знімайте паски й давайте сюди! Швидко!
Нас і підганяти не треба: зірвали паски, кинули тітці. Вона їх зв’язала докупи, доточила ще й свій. З одного боку з лаштувала петлю, кинула нам:
— Обв’яжіть навколо гілки! Та міцніше!
Ми, як могли, обв’язали, тітка Павлина, підстрибнувши, ухопилася за кінчик паска, вперлася ногами у дерево. Обличчя їх аж почервоніло од напруги, вона щосили вчепилася руками в пасок, виважуючись, ноги її ковзали по слизькому стовбурі, шукаючи, за що зачепитися.
Ось вона зірвалася, впала донизу.
Держи-дерево підступало все ближче й ближче. Ось воно зупинилося, стало рости догори — сотні гнучких, всіяних колючками батогів піднялося над тіткою.
— Тьотю, залазьте! — закричав я щосили.
— Нічого, Вітю, нічого.
Тітка Павлина знову підстрибнула, вчепилася в пасок, але ноги ковзалися по клятому стовбурові, держи-дерево вже було поруч: майже діставало її гострими своїми батогами.
— Не можу! — простогнала тітка Павлина.
Вона все ще висіла на паскові, з останніх сил стискаючи пальці.
Я, здається, закричав, а Жорка швидко скинув один черевик, потім другий, переліз через мене, обхопив гілку ногами, повис донизу головою. Простягнув довгі руки, ухопив тітку за комір штормівки.
Тканина аж тріщала, так він її цупив, а я вчепився в Жорчині ноги, притиснув їх щосили до гілки.
Вище!.. Ще вище!.. Тітка Павлина востаннє перехопила руками зв’язані паски, її набрякле обличчя аж посіріло… Ще, Жоро, ще!.. Ось тітчина рука досягла гілляки, ось і друга вп’ялася у дерево, і я, кинувши ноги товариша, вчепився у тітчині руки…
Коли тітка Павлина врешті опинилася на гілці, у нас не було снаги навіть радіти.
Держи-дерево тим часом підповзло до стовбура. Тика лося наосліп гілками, шукаючи здобич, що раптом кудись пропала.
— Воно довго тут буде? — запитав я пошепки тітку: мені вже здавалося, що держидерево може нас почути.
— Не знаю, — відповіла тітка, — Шкода, що в нас немає мачете. — Дивилася на держи-дерево так, що аби була найменша можливість, спустилася б донизу, щоб одламати хоч гілочку. — Цікаво, де в нього розташовані органи чуття? Невже в отих батогах?
— Воно що, бачить? Чи сприймає пахощі?
— Скорше, озброєне органами, що сприймають тепло. Як наші гадюки… Адже воно полює лише на теплокровних тварин.
Держи-дерево в цей час, опустивши колючі батоги, завмерло. Воно наче роздумувало, що робити далі.
Потім знову заворушилося: батоги, беручись колючками за стовбур, поповзли догори, а вся темно-зелена, переплетена маса почала немов набухати.
— Воно лізе до нас, — прошепотів перелякано Жорка.
Ми глянули вгору: над нами білів одполірований стовбур і лише високо-високо росло знову гілля.
А держи-дерево було майже поруч: обплело весь стовбур, намацувало батогами нашу гілляку. Ось воно знову завмерло, наче принюхуючись, а потім посунуло прямо на нас.
Прикипівши до нього очима, ми почали одповзати на край гілляки. Все далі й далі, чіпляючись за сучки, а держи-дерево невмолимо повзло за нами. Гілка ставала все тоншою й тоншою, вона вже аж прогиналася під нами, вона аж потріскувала, а внизу ревів бурхливий потік.
І коли вже відступати було нікуди, тітка Павлина скомандувала:
— Вітю, стрибай!
Я вже наготувався стрибати, але глянув на Жорку: припавши тілом до гілки, він чіплявся за неї руками й ногами. Я одразу ж згадав, що він майже не вміє плавати, і закричав до нього:
— Стрибаймо разом!
Жорка заплющив очі, замотав головою.
— Одривай! — закричала тітка Павлина: держи-дерево ворушилося вже у неї за спиною.
Врешті нам з тіткою вдалося одірвати обидві Жорчині руки від гілки, я потягнув його щосили за ноги, — Жорка заверещав несамовито, і ми клубком полетіли в потік. Я ще в повітрі випустив Жорчині ноги, шубовснув головою у воду. Мене одразу ж закрутило, потягнуло на дно. Я об щось боляче вдарився, відштовхнувся щосили руками, відчайдушно став вигрібатися вгору.