Про УКРЛІТ.ORG

Друга планета

C. 13

Дімаров Анатолій Андрійович

Твори Дімарова
Скачати текст твору: txt (372 КБ) pdf (275 КБ)

Calibri

-A A A+

Віч-на-віч. З мачете в руках. Я його рубав би, аж ошмаття летіло б!

— Знайдемо! — сказала тітка Павлина. — Не це, так інше, а знайдемо!

Ну, хай воно мені тільки попадеться!..

Потім ми спускалися з скелі. Тільки не знайомою доріжкою, а з протилежного боку: тітка Павлина помітила внизу, на дні глибокої ущелини, дивні квіти синього кольору. А коли її щось зацікавить, то тут вона забуває про все: не те що в ущелину — в самісіньке пекло полізе!

Спускатися було ще важче, аніж підніматись. З-під ніг весь час вислизало каміння, і треба було дуже пильнувати, щоб не зірватися з кручі.

Врешті спустилися: мокрі, хоч викручуй!

Тітка Павлина одразу ж подалася до квітів, наче вони не могли її почекати. Зблизька вони виявилися величезними, більше метра в діаметрі, й сині-пресині. А посередині в кожної по п’ять довгих вусиків із жовтими китицями… Отож тітка Павлина пішла до квітів, а ми з Жоркою, трохи перепочивши, вирішили прогулятися ущелиною.

— Далеко не забирайтеся! — гукнула нам тітка Павлина.

— Ні, ми тільки глянемо, що за отим закрутом.

За тим закрутом ще один закрут, а за ним ще один… Ми дерлися вище й вище, перелазячи через валуни, ковзаючись по мокрій гальці, а ущелина ставала все глибшою й глибшою, вона все тісніше стискалася високими стінами з темно-рудої глини. А ще вище підіймалися скелі, і деякі так нависали над нами, що ми аж голови вбирали у плечі.

— Жорко! — гукнув я до товариша, що йшов попереду. — Вертаймося назад!

Жорка мовби й не чує: зупинився перед стіною, щось роздивляється.

— Жоро, що там?!

Він повернувся, махнув до мене рукою:

— Іди сюди!

— Що там?! — кричу вже біжка.

— Іди, покажу.

Підбіг. Стінка, як стінка, та ж руда глина і більше нічого.

— Сюди глянь!

Придивився пильніше: якась ніби ниточка. Блакитна-блакитна.

— Що це? — питаю.

— А ти глянь під ноги!

Глянув: під ногами мов хто натовк блакитного скла. Так і виблискує. Нахилився, підняв шматочок — і в ньому одразу ж спалахнув ясний вогник.

Я так і охнув:

— Опал!

Жорка кивнув головою: він уже довбав гострим камінцем глину, вивільняючи жилу.

— Жоро, ти знаєш, що ми знайшли?!

Жорка продовжував колупати глиняну стіну. Тоді, піднявши найгостріший камінь, заходився коло жили і я.

— Нічого в нас так не вийде, — сказав я згодом Жорці: глина була тверда, наче камінь. — Треба гукнути тітку Павлину. В неї ж мачете… Ти постій тут, щоб не загубити це місце, а я швиденько змотаюся.

Тітка Павлина спершу не повірила:

— Які ще опали? Що ти вигадуєш?

— Та опали ж, — замалим не плакав я. — Справжнісінькі! Там отакенна жила!

— Така товста? — всміхнулася недовірливо тітка Павлина.

— Ну, може, трохи тонша… От пішли, самі глянете!

Тітка Павлина неохоче відірвалася од квітів, підібрала мачете.

— Пішли. Тільки швидше, бо ми й так забарилися.

Мене й підганяти не треба: біг попереду — де й сили бралися.

— І справді опали! — сказала зачудовано тітка Павлина. — Та ви знаєте, хлоп’ята, що знайшли?!

І заходилася довбати стіну.

Тепер, коли в нас було мачете, справи пішли веселіше: глина так і сипалася донизу, опалова жила проступала все виразніше. Спершу тоненька, мов ниточка, вона грубішала прямо на очах: стала, як палець завтовшки… згодом як два… А коли ми видовбали цілу печеру, то із стіни засвітилася жила завтовшки з долоню.

Тітка Павлина тепер уже не квапилася: обережно зачистила стінку, дістала із рюкзака ганчірочку, намочила із термоса, промила жилу. І стінку одразу наче прорізала блакитна блискавиця — зверху аж до низу. А на тому блакитному тлі спалахували яскраво-червоні вогники. Вони весь час рухалися, весь час мов стікали донизу ясним ланцюжком.

— Красиво? — спитала тітка Павлина, обличчя її аж цвіло.

— Дуже красиво! — видихнули ми із Жоркою.

Тітка Павлина провела по жилі долонею, з жалем одірвалася од стінки:

— Час, хлоп’ята, рушати назад…

— А жила?! — в один голос закричали ми.

— Жила ваша нікуди не дінеться. От повернеться твоя мама, Вітю, отоді ти й приведеш її сюди. Знаєш, який це буде для неї сюрприз? Поки що ж ми заберемо ті, що надовбали… Тут хоч би ці донести.

Ми й справді надовбали цілісіньку гору опалів. І вже жалкували, що в нас усього один рюкзак: у тітки Павлини.

— Вибирайте більші.

Натовкли майже повен рюкзак і ще лишилося стільки ж.

— А ці сховаємо, — сказала тітка Павлина.

Стали збирати опали, складати під жилою. І тут Жорка закричав:

— Дивіться!

Ми повернулися до нього: Жорка пильно дивився на опал, затиснений у руці.

— Що там у тебе?

— Посинів, — відповів Жорка налякано.

Я й собі підняв опал, підніс до очей. Камінь, щойно блакитний, враз став густо-синій, а всередині вже металися наполохано вогники.

— Насувається злива, — стривожено сказала тітка Павлина.

І тільки вона оте мовила, як гори мовби зітхнули: глухий, ледь чутний гуркіт докотився до нас з неба.

 
 
вгору