— Треба тікати! — тітка Павлина похапцем одягла рюкзак.
Я уявив, який скажений потік помчить по цій ущелині, і весь аж здригнувся. А тітка Павлина вже спускалася донизу, перестрибуючи з каменя на камінь.
— Швидше, хлоп’ята, швидше!
Позаду безугавно гримотіло. І хоч небо над нашими головами світилося сріблясто й чисто, нам уже здавалося, що ущелина пірнула в тінь, холодну та моторошну. Я не витримав і на ходу оглянувся: з-за гострих верховин, піднімаючись навально у небо, виростала чорна стіна. Важка та понура, вона аж клубочилася, і сліпучі блискавиці невпинно розпанахували її. З крутих стін ущелини од безперервного гуркоту сухо осипалася глина.
— Швидше, хлоп’ята, швидше!
Тітка Павлина вже біжить, і ми щодуху шпаримо за нею.
— Печера! — закричав раптом Жорка. — Оно-о печера!
Засапані, ми зупинилися, глянули догори. Метрів за двісті, прямо над нами, стриміла скеля і в ній чорніла велика печера.
— Подерлися! — скомандувала тітка Павлина і перша полізла на круту стінку.
Видиратися було дуже важко: суха глина осипалася з-під ніг, ми часто з’їжджали донизу. Добре, що подекуди траплялися кущики, за які ми щосили й чіплялися. В грудях у мене вже аж горіло, а серце калатало так, що в очах було чорно. Ми дерлися й дерлися вгору, а скеля мов одсувалася од нас, мов утікала.
— Перепочинемо, — прохрипіла тітка Павлина.
Впершись ногами у виступ, вона завалилася на спину. Груди в неї ходили ходором, а широко розтуленим ротом вона жадібно хапала повітря.
У мене теж, Мабуть, вигляд був не кращий. Тримаючись за кущ, щоб не посунутись донизу, я лежав, знесилений, і мені вже здавалося, що жодна сила на світі не примусить мене звестися, щоб знову дертися вгору. А гуркіт все наростав і наростав, нам уже доводилося щосили кричати, щоб почути одне слово. Величезна хмара, закриваючи небо, швидко котилася із гір.
— Рушаймо, бо ми тут не втримаємося! — закричала тітка Павлина.
Я глянув на її рюкзак і гукнув, щоб вона його кинула, бо тут і без рюкзака серце заходиться, але тітка Павлина чи то не почула, чи не хотіла розлучатися з опалами.
Ми дерлися все вище й вище, а блискавиці вже били поруч — суцільною вогняною стіною…
Ще метр… Ще два… Нарешті!..
Попадали на вході до печери, геть знесилені. І тільки попадали, як блискавиці затанцювали поруч, а од тріскоту захиталися стіни печери. Велетенська вогняна куля зависла прямо перед нами, шалено обертаючись. Печера враз наповнилася зеленим світлом, таким різким і нестерпним, що аж заболіло в очах. З пронизливим шипінням куля гойднулася вгору, попливла прямо на нас.
— В печеру!.. Швидко! — закричала тітка Павлина.
Я схопився, метнувся вглиб. І останнє, що побачив, це рюкзак із опалами, кинутий тіткою Павлиною. Печера враз наче вибухнула, розлетілася ка тисячі сліпучих скалок, мене одірвало від підлоги, крутонуло, пожбурило…
— Живий?..
Я увесь мокрий, а тітка Павлина ще поливає мене водою. Для цього варто лише виставити з печери пригорщі, і вони вмить наповнюються: водяна стіна реве за півметра од мене.
Я ніяк не можу зрозуміти, як тут опинився: адже добре пам’ятаю, що біг в глиб печери.
А вогняна куля?.. Де поділася куля?..
Обводжу поглядом високе склепіння, яке нависає над головою, і бачу, що воно все аж оплавлене.
— Встигла втекти! — весело кричить тітка Павлина: вона, мабуть, дуже рада, що я лишився живий.
Поруч щось заворушилося. Я придивився пильніше й аж звівся: Жорка! Ота блискавка геть спалила на ньому волосся, і Жорка схожий тепер на обсмалене курча. Я не витримав і зареготав. Дивлячись на мене, розсміялася й тітка Павлина, а вслід за нами став сміятися й Жорка. Він аж через голову перекотився, такий був радий, що ми всі вціліли.
Постраждав лише рюкзак із опалами: лишилася купа білого попелу. Та ще мачете: лезо геть оплавилося, скрутилось, а руків’я обвуглилось. Згодом ми виявили, що блискавка вивела з ладу й датчики, вмонтовані в браслети.
— Не біда, — втішила тітка Павлина. — Гелікоптер все одно прилетить, а ми постараємося добратися до того місця, де він нас висадив.
Злива згодом ущухла. Поцьвохкала на прощання блискавицями і посунула до джунглів. Ми вийшли із печери: прямо під ногами, виплескуючись з глибокої ущелини, ревіла вода. В бурхливому потоці, геть вкритому піною, миготіли то кущі, то цілі стовбури дерев. Вода жбурляла їх од стіни до стіни, перевертала, підкидала угору. Я з жахом подумав, що було б, аби ми не встигли чкурнути з оцієї ущелини. І як ми тепер переберемося на той бік? Адже коли спаде вода, нам все одно ні спуститися, ні вилізти по крутих схилах.
Лишилося якось обійти ущелину.
Спершу подерлися вгору, але за якихось сотню метрів уткнулися в кам’яний виступ: навіть Жорка не зміг видертись на нього. Спробували обійти, та тільки час змарнували: виступ тягнувся на багато кілометрів, і весь він був мов обструганий: жодної, бодай найменшої, тріщини, за яку можна було б зачепитися.