— Ти куда, стара, прьош?! — кричав охоронець, помітивши чергову жінку.— Жіть надоєло?!

Жінка зупинялася, простягала до солдата невеликий вузлик, наче перепустку до табору:

— Солдатику, голубчику, я ж до сина!

— Ану, шагом арш назад, бо стрілятиму! — кричав ще дужче солдат, беручи гвинтівку на руку.

Жінка слухняно оберталася, йшла оглядаючись. В’язні проводжали її поглядами, і кожному здавалося, що то його мати.

Відійшовши на безпечну відстань, жінки, як правило, зупинялись, завмирали, повернувшись обличчям до табору. І до самого вечора мріли їхні затужавілі постаті. І вже у бараці, лежачи на закам’янілих постелях, довго перемовлялися стиха ув’язнені: перед їхніми очима все ще стояли сумні оті постаті.

Нужденне світло стікало з покритих пилом лампочок, скупо просочувалось поміж нарами, що на них мертво лежали виснажені працею в’язні, а з другого кінця барака доносилися збуджені голоси: блатні чесали королю бороду — грали в карти. Вони не ходили на роботу, тому їх і не морив важко сон.

Наступний день подарував Калинці несподівану зустріч.

Здибав Миколу. Вимахуючи довжелезними рукавами пошматованої кацавейки, хлопець кудись біг і налетів просто на Калинку.

— Миколко, добридень! — обхопив його за плечі Калинка.

Хлопець задер всіяне ластовинням обличчя, і такою радістю спалахнули його сині очі, що Калинці аж запекло у очах.

— Дядьку, це ви?

— А хто ж іще!.. Стривай, стривай, як ти сюди попав?

— А мене засудили! — ще веселіше відповів Микола і витер рукавом носа, не зводячи з доброго дядька очей.

— Засудили?

— Еге… На шість років.

Калинка стоїть розгублений. Стискає хлопця за плечі, наче хоче переконатись, що перед ним жива істота, а не плід хворобливої уяви.

— Зажди, як же так,— бубонить він.— Адже тобі нема ще й п’ятнадцяти…

— Скоро вже, дядьку, буде…

— А де Федько? — згадує Миколиного товариша Калинка.

— Федько вмер… Від сухот…— Очі Миколи тьмяніють, обличчя стає пристаркуватим, як у людини, яка передчасно зів’яла душею. І Калинка більше не питає нічого. Він просто пригортає Миколу до себе, дивиться сухими очима перед собою, поверх постриженої голови, що довірливо тулиться до нього.

— Де ж ти, Колю, живеш? — тихо запитує він.

— У четвертому бараці,— пошепки відповідає Микола,— Разом з Циганом.

— З Циганом!

Калинка враз пригадує слова наглядача, коли зайшла мова про те, щоб перевести хлоп’ят до загальної камери. І недвозначний жест, і бридливу гримасу.

— Слухай, Колю, ти сьогодні ж перейдеш до мене,— схвильовано каже він. Але Микола мовчить, і на обличчі його страх.

— Чуєш, Колю?

— Я не перейду,— шепоче Микола, відводячи очі.

— Чому не перейдеш? Чому? — майже кричить Калинка, торсаючи хлопця за плечі.

— Бо мене Циган заріже.

Микола скімлився, заплакав. Одвертавсь од Калинки, соромлячись сліз, витирав брудним рукавом очі.

— Він усе чіпляється до мене… Каже таке… соромітне…

— Ходім! — вигукнув Калинка, стиснувши Миколину руку. Має врятувати хлопця хай там що.

У четвертому бараці було порожньо. Лише на крайніх нарах, під невеликим вікном, сиділа група блатних. Калинка відразу ж помітив Цигана. Той сидів голий по пояс, весь розтатуйований. На ньому місця живого не було. На грудях же червоніло велике, пронизане стрілою серце, з нього стікала кров, оббризкувала зворушливий напис: «Не забуду мать родную».

Циган сидів і плакав. Він ридма ридав, слухаючи жалісливу блатну пісню про те, як посадили урку на «кічман», як він прощається з усім білим світом:

Прощай, прощай, мой бєлий свєт —
Нє уйті отсюда нікуда…
Жена найдьоть себе другого,
А мать синочка нікогда!

В цієї пісні й справді була сумовита, напрочуд хороша мелодія, і співав її невисокий урка таким зворушливим тенором, що навіть у Калинки зволожились очі. Та пригадавши, за чим він прийшов, Калинка ступні! просто до гурту.

Урки, як по команді, повернули до нього голови, пісня урвалась.

— Цигане, можна вас на хвилину?

— Хто там? — запитав невдоволено Циган, витираючи заплакані очі.

— Якийсь фраєр.

— Ану, катісь отсюда, занудо!

— Цигане, ви мені потрібні! — сказав твердо Калинка, відчуваючи, як у нього починають терпнути губи.

Циган зсунувся з нар, підійшов до Калинки і одразу ж його упізнав. Брови його насупились, очі люто зблиснули, і Калинка стулив кулаки, готуючись до нападу.

— Чівю тібє, гад, надо! — закричав Циган, божевільно витріщивши очі.

— Киньте, Цигане,— сказав Калинка бридливо: за час перебування в неволі він добре вивчив блатних.— Я прийшов сюди не спектакль дивитись.

— Ти що, сука, сам за смертю прішол?

— Я прийшов сказати, щоб ви не чіпали хлопця,— якомога спокійніше продовжував Калинка, хоч спокій цей давався зараз йому не легко.— Щоб не приставали до Миколи.

— Ти що, угрожать мінє, сука, прішол?.. Та я, знаєш, што із тобою зараз іздєлаю!