— Я був про вас кращої думки. Інтелігентна людина, викладач інституту, а вдаєте із себе…— скрушно зітхнув.— Отже, не хочете казати правду?.. Ну, гаразд, перейдемо до іншого.— Відклав списаний аркуш паперу, взяв чистий.— Скажіть, Калинко, що спонукало вас зрадити Батьківщину і перейти на бік ворога?

— Я не зраджував! — спалахує Калинка.— Це неправда!

— Неправда? — посміхається скептично слідчий. Деякий час бавиться ручкою, потім знову зводить погляд. І очі в нього тепер неприступно холодні.— От що, Калинко, не забувайте, де ви є. Ми все про вас знаємо, і вам лишається щиросердечно зізнатись у всьому…

— Що ж ви знаєте?

— Учіться, Калинко, мовчати і не перебивати слідчого,— повчально зауважує капітан.— Прислухайтесь до цієї поради, вона ще вам стане в пригоді… То як, будемо зізнаватись?

— Я не зраджував,— глухо говорить Калинка.— І зізнаватись мені ні в чому.

— Жаль. Дуже жаль… Я все ж сподівався, що вам вистачать здорового глузду зізнатись у всьому. Цим би ви полегшили свою долю, Калинко.

Капітан зводиться, збирає папери. Кладе до шухляди, замикає ключем.

— Що ж, посидьте, подумайте, нам спішити нікуди. А я піду підвечеряю… Може, й вам що принести?

— Дякую. Я не голодний.

Капітан, знизавши плечима, виходить з кімнати. А Калинка лишається наодинці з страшним звинуваченням, яке звалилось на нього. Та ще портрет на стіні, що не зводить із нього повних підозри очей.

Слідчий повернувся. Колупаючи сірником у зубах, сів за стіл, дістав з шухляди папери і вже тоді подивився на Калинку:

— То як, надумались?

— Нічого я не надумався,— відповів гірко Калинка.— Як я можу повинитись у тому, чого не робив?

— Жаль… Ну, що ж…— Слідчий зібрав папери, з видимою досадою кинув їх до шухляди.— Доведеться вам допомогти дещо пригадати… Не хотілося, але що маю робити…

Натиснув на кнопку в столі, сказав бійцеві, що безшумно зайшов на виклик:

— Відведіть затриманого в карцер. До наступної ночі.

І знову спускався в підземелля Калинка — поверх за поверхом. Іноді йому назустріч вели заарештованого — тоді Калинку ставили обличчям до стіни. Зупинилися перед вузькими дверима. Коли їх відімкнули, він побачив щось подібне до вирубаної в скелі ніші. Наглядач клацнув розеткою, нещадне світло потужної лампи вибілило стіни, засліпило очі.

— Заході!

Посадив Калинку на цементний виступ, обличчям до лампи, спиною до стіни:

— Так сидіти! Не ворушитись! Не одвертатися!

Хряпнули двері, клацнув замок. Світло стало мовби ще яскравіше, лампа немов збільшилась, наблизилась до самого обличчя.

Спершу почало різати в очах. Немов хтось насипав гарячого піску. З-під набряклих повік потекли пекучі, що не давали полегшення, сльози. Сльози текли дужче й дужче, йому вже стало здаватись, що то витікають, розплавившись, очі. Згодом пекучий біль різкими поштовхами проник у мозок. Забирався глибше й глибше, розсипався мільйонами розжарених голок. Калинка обхопив голову руками, щосили стиснув її, припав розпаленою щокою до холодної стіни. Трохи наче полегшало. Та одразу ж клацнув «вовчок», голос наглядача болісно вдарив у вуха:

— Не одвертатись!.. Кому говору!

Калинка, застогнавши, одірвавсь од стіни. Світло лилося, світло шаленіло, світло кипіло довкола, і Калинка живцем варився у ньому.

Згодом йому стало здаватись, що почина божеволіти. Все його тіло набрякло од жару, очі не вміщались в орбітах. Ось-ось вони вискочать, покотяться на підлогу і, холонучи, довго шипітимуть. Пересохла, обпалена шкіра болісно обтягала обличчя, ще хвилина, ще мить — і вона не витримає, трісне, упаде на підлогу кривавим лахміттям.

Отупілий, з головою поринувши в муку, що й на мить не одступалась од нього, просидів Калинка не годину чи дві, а, як йому здавалося, вічність.

Клацнув, наче стрельнув, замок, одчинилися двері:

— Виході!

Калинка спробував звестися, й не зміг.

— Кому говору!

Застогнавши, Калинка звівся нарешті, наосліп ступив уперед, руками ловлячи стіну. Криваві кола кружляли в очах, протуберанцями спалахував мозок.

— Іди вперьод!

— Я нічого не бачу,— розклеїв потріскані губи Калинка.

— Нічого, до свадьби пройдьот! — утішив його невидимий наглядач і поштовхом у спину вказав напрям руху.

Тримаючи перед собою випростані руки, Калинка ступив у темряву.

Згодом його зупинили. Відчинили двері, підштовхнули у спину:

— Заході!

Калинка впізнав голос свого наглядача. Не чекаючи потиличника, наосліп ступив уперед. Простягнувши руки, намацав стіну. Довго тулився до неї лобом, щоками, губами, намагаючись хоч трохи остудити обличчя.

Увечері його знову повели на допит.

— То як, Калинко, говоритимемо правду?

А Калинка дививсь не на слідчого — на графин із водою, що якимось побитом з’явивсь на столі. Прикипів до нього запаленим поглядом, не міг одірватись.

Слідчий усміхнувсь розуміюче, налив повну склянку, мовчки подав Калинці. Калинка зі стогоном випив і все ще не випускав посудини з рук, наче сподівався, що вона сама собою наповниться.