Онисько оглянув хворого, казав його обережно покласти на кобеняк і так його понесли у Марусину світличку. Петро лежав, мов неживий, з заплющеними очима. Лице було бліде, мов полотно. Як його несли, то Маруся піддержувала руками його голову.

Поклали його на Марусину постелю. Онисько казав принести теплої води, роздягнув його і став розвивати рани. Крім рани на голові, було ще одне ребро зломане і кілька великих синців на тілі.

Онисько понаганяв усіх з хати, щоб йому не заважали, і довго порався біля недужого.

Увесь той час ждала Маруся під дверима, поки Онисько не вийшов.

— А що, дідусю, чи подужає він?

— Дасть Бог що подужає. Кість не рушено, лише що живчик прорвало, то через це багато крові втратив.

— Дідусю, вилікуйте його, прошу, а коли він подужає, то, далебі, вашій Насті мої золоті сережки подарую, от зараз забожуся, а для вас то гарного гостинця у батенька випрошу їй-богу! Лише не дайте йому вмерти, бо мені цього козака дуже жаль.

— Еге ж, Марусенько, є кого жалувати, бо справді хлопець мов тканий, для тебе якраз під пару. — Старий моргнув оком і погладив Марусю по голівці

— Їй-бо, дідусю, ви зараз таке вигадуєте, ще хто почує та що подумає?

— Но-но, вже нічого не скажу, але я тебе, Марусенько моя, беру за слово, і сережки вже так мовби були в руках моєї Насті. А тепер, серденько, принеси мені кухоль теплого молока та й поможи мені недужого напоїти.

Марусі не треба було цього двічі казати. Побігла миттю до пекарні і прийшла з молоком. Онисько взяв у руку кухлик і приткав до губи.

— Ех, Марусенько, так гаряче не можна до нього відразу підходити. — Онисько моргнув знову: — Треба перш прохолодити. Таким гарячим ми би йому рота попарили, і треба би знову лікувати. — Так балакав старий, продуваючи молоко та повертаючи кухликом у руці. — Тепер ходімо.

Ввійшли всередину. Петро лежав на постелі горілиць і слабо дихав. Через відчинене вікно весняне сонце пускало сюди свої ясні промені й освічувало усю стать недужого. Петро начеб спав. У Марусі билось серце, коли сюди ввійшла, мов у пійманої пташки. Петро видався їй гарним, мов янголятко.

Онисько прикликав Марусю рукою ближче, підвів голову Петра і казав дівчині напувати його молоком. У неї дрижали руки, і трохи вилилося на відкриті Петрові груди.

Він здригнувся і глибоко відітхнув. Дівчина стала ще більше дрижати.

— Ні, так не буде, — каже Онисько, — ти держи його голову, а я сам напою. Йому треба буде, либонь, ще і зубів розвести.

Приставив кухлик до рота. Петро зразу проковтнув раз, а відтак став проликати. Його лице начеб оживилося, начеб порожевіло від сходячого сонця.

Маруся держала руку під головою, яка ще не висохла від недавнього миття. Чорний козацький чуб лежав на білій подушці, наче гадюка.

Опісля Петро відітхнув ще раз глибоко і відкрив очі. Перший його погляд впав на Марусю, та він зараз заплющив очі.

— От бачиш, моя голубко, яка твоя рученька чудотворна, коби здорова була. Я його і горівкою заливав, і це, і те, та й нічого не вдіяв, а ти лиш ручку приложила, а козак зараз ожив. Ну, ну, Настя матиме сережки, але ти мені помагай, ти тут більше вдієш, як я.

Маруся стояла, мов на вуглях. Почервоніла уся, мов рожа. По тілі проходила якась люба дрож, їй так було весело на серденьку, як ще ніколи.

— Тепер він спить направду. Заглядай до нього, а коли б було чого треба, то поклич мене.

Онисько вийшов, а Маруся осталась сама. Не могла з Петра очей звести. Дивилася, мов в образок. Числила його віддих і хотіла б тут якнайдовше остатись.

Аж дівчина Горпина, її подруга і повірниця, відчинила легенько двері і вивела Марусю з задуми. Горпина, побачивши Петра, трохи руками не сплеснула:

— Матінко рідна! Який він гарний, цей козак!

— Тихше, Горпино, він спить, не можна його будити.

— А який він, бідний, немічний, коли б хоч не вмер.

— Не дай боже! Дід Онисько казав, що видужає. Він лиш багато крові втратив.

— Марусю, я від нього очей відірвати не можу.

— Ходи звідсіля, а то ще наврочиш, — говорила Маруся, тягнучи Горпину за рукав.  –

— І що ж, він не отямився?

— Ні, лише раз відкрив очі і знову заплющив.

А тим часом сотничиха питала чоловіка, кого він привіз із собою.

— Гарний то чоловік і вчений. В Острозі, в цій великій школі, вчився. А на Запорожжі він теж неабищо. Пішов, сердега, перший раз у похід, та й не повезло. Зразу піймали татари на аркан, та визволив його якийсь татарин, а потім у битві трохи не пропав так, його коні потратували. Йому козаки ворожать, що кошовим буде.

— А може, не вийде з того.

— А от Онисько йде якраз від нього. Гей, діду! Ходи сюди, а що там хорий?

— Нічого, здоровий буде, видужає. Лише треба йому спокою та часу, поки втраченої крові не придбає.

— Пам’ятай, Ониську, піклуйся ним, доглядай, а коли його вилічиш, нічого тобі не пожалію. Ти знаєш, що сотник Чепіль вміє нагороджати.

Онисько усміхнувся, а Чепіль говорив далі: