Сотник поцілував його в чоло.

— Добре, добре, пане брате, ще не раз підемо орду бити.

Маруся із цієї зустрічі ще більше повеселішала.

— Не знаєш, пане сотнику, що сталося з моїм побратимом Марком Жмайлом?

— Чому не знаю? Поїхав здоровий на Січ з козаками. Боже, як він за тобою побивався. Він тебе відшукав на побойовищі над Інгулом. Ходив вночі з запаленим віхтем трави по степу, поки тебе не знайшов. Хотів сюди їхати, тебе доглядати, та отаман не дозволив. Мусив їхати на Січ. Та ніде правди діти, він би тут був ні при чім. Жінки тебе краще заходити будуть, як ми, козаки. Але такого, як цей Жмайло, то варто побратимом звати. Він над тобою плакав, мов ненька, аж козаки його уговорювали, що не слід козакові плакати, мов бабі.

— Воно правда, що біля недужого то жінки краще заходитися знають. Ваша Маруся, пане сотнику, то янгол.

Маруся, почувши це, спаленіла і зараз вийшла прожогом з хати.

— Ти, козаче, мені дівчину засоромив і сполошив. То ще добра дитина, вона в мене одна, як одна душа в тілі, бо сина я втратив.

Сотник не видержав, щоб цього не сказати кожного разу, коли зайшла розмова про його Марусю.

Надійшов дід Онисько. Дотепер то Петро його ще ні раз не бачив і не знав. Він, стрінувши в сінях Марусю таку веселу, догадався зараз, що тут щось доброго сталося, — Петра застав він перший раз при пам’яті.

— То твій лікар, — каже сотник, — наш старий Онисько.

Онисько пішов за теплою водою і став поратись коло рани.

— Чи ще дуже тебе голова болить?

— Ще болить, особливе, коли хочу її вгору підвести. Тоді в голові гуде, а у вухах страшно шумить.

— Ти ще трохи потерпи, лежи спокійно, не підводячись, а за кілька днів то ми помандруємо у садочок, там буде краще. Сонце тобі більше поможе, як усі ліки.

— Спасибі тобі, діду, за твою опіку, що не дав пропасти.

— Ге-ге-ге! Не я тут сам при тобі бував. Ти мав ще янгола-хранителя, що тебе не відступав.

Маруся, що ввійшла була сюди за Ониськом, знову втекла з хати.

— А хочеться тобі їсти?

— Щось воно так, начеб мене млоїло з голоду…

— Це добре, я зараз тобі заорудую. — Він оглянувся за Марусею. — Ого, поминай як звали, піду сам. За хвилю приніс кухлик теплого молока.

— Поки що більше не дам, вибачай.

IV

Петро приходив до себе з кожним днем. За місяць опісля, як його сюди привезли неживого, вже ходив сам, підпираючись палицею. Виходив у садок і грівся на сонці, бо Онисько все говорив, що від променів сонця чоловікові крові прибуває. Тут стелили йому кожухи і подушки. Маруся звичайно сідала біля нього, і любенько собі розмовляли.

Одного разу почув голос бандури. Він дуже зрадів і спитав Марусі, хто це грає?

— Хіба ж він грає? От йно що вчиться.

— А принеси мені бандуру, будь ласка, хай попробую.

Маруся принесла бандуру. Петро попробував, а відтак став співати. Маруся задивилась на нього і слухала.

Петро, співаючи пісню, дуже зворушився. Йому зашуміло в голові, потемніло в очах, і він зімлів. Упав ниць і дивився скляними очима, наче вмерлець. Маруся налякалась. Вона припала до нього і скрикнула в розпуці:

— Козаче мій, мов сонце, що ж я тобі наробила! Рятуйте!

На той крик перший прибіг Онисько з пасіки. Він приніс кухоль води і став Петра тверезити.

— Еге ж, тут бандура цьому винувата, а може, ще щось. Ну, не лякайся, Марусю, других сережок не обіцяй, він і без того очуняє.

Петро справді очуняв.

— Ти, небоже, нічим не хвилюйся — ще не можна. Коли подужаєш, то сам бандуру тобі принесу і заграти попрохаю, може, ще і тропака вдарю, лише ще не зараз. А тобі, Марусенько, хай не захочується печеного леду, бо усю мою роботу попсуєш, знівечиш. Ти сама, коли хочеш, то співай собі, скільки тобі завгодно. Це навіть добре буде: як ти співаєш, то в мене в пасіці краще бджоли мед носять. Але Петрові співати ще не можна. Ще мало крові й мало сили. Коли людина хвилюється, то уся кров у серце набіжить, а для голови вже не стане. Від того морока приходить. Ось воно як.

Петро кожного дня нагадував Марусі, що дід Онисько говорив і просив Марусю пісеньок співати, щоб більше меду було.

Тепер було так, що Петро сидів неподвижно, а Маруся сідала оподалік з якою мережанкою і пісеньок співала.

За той час йшла весна цілою силою. Дерева вкрились білим та рожевим цвітом і розводили пахощі по садку. Бджоли увихались поміж квітами, птичка щебетала, а Петро з Марусею сиділи у цьому раю і не тямили серед любої розмови нічого, забули про світ божий.

Часом прибігала Горпина, пожартувала, посміялась; заходила і Настя, Ониськова внука. Приходила і сотничиха, і сотник на хвилинку, і так минали дні за днями, весело та безжурно, блискавкою. Вечорами заходив Петро до світлиці, і тут заводили поважні розмови.

Старі догадувались, що між молодятами щось коїться, та не мали причини це перепинити. Сотник захоплювався великим розумом і статечністю Петра.

Сотничиха говорила до чоловіка: