Марко, коли довідався, що Петро пропав, мало з глузду не збився. Він ломив руки і голосно плакав, мов мала дитина.

— Боже мій, чого я пустив його самого, чому не пішов з ним ураз?

— Говори, Климе, хай твоє не гине, — говорив йому старий козак. — Те саме було б сталося з тобою, що і без тебе. Були би ви оба пропали. Йому так на долі було написано, а долі конем не об’їдеш. Покинь дурне гадати. Йому нині, а тобі завтра. Така наша козацька доля. А вже то козакові не слід плакати, мов дитині, — тебе козацтво на сміх підніме.

Так уговорювали його козаки, та від цього йому ні раз не полегшало. Йому розривало душу. А далі побіг до Жука.

— Батьку ріднесенький, позволь мені зібрати охочих товаришів та на роз’їзд поїхати, може, ще доведеться побратима виручити з біди.

— Я роз’їзд мушу післати, і то не один, але тобі, козаче, жодного вести не дам. Ти помчав би за побратимом у самий Бахчисарай і загирив би і себе, і других. Вже й так не можу віджалувати, що одного жовтодзьоба необачно післав. Ти як хочеш, то їдь з котрим-небудь, але під рукою досвідного ватажка.

На те обізвався козак, що з Петром ходив:

— Ні, батьку, вибачай, так на Петра казати не можна. Він вів свою ватагу уміло, по-козацьки, та цього, що сталося, він не завинив.

— Може, й так, але пропав сам, та й годі.

Маркові і того було досить, чого добився. Він побіг між козаків і став їх підмовляти до поспіху.

— Братики мої, поспішайте, рятуйте, повік вам цього не забуду, може, ще виручимо.

— Гадаєш, що ми твого побратима менше любимо, як ти? Та ти знай, що з великого поспіху користі не буде.

Вкінці Марко діждався того, що роз’їзди згуртувались і поїхали. З одним поїхав і Марко.

Вже було по півночі. Став покрапати теплий дощ. Пов’язані бранці лежали на мокрій землі і самі промокли до сорочки, їх стало проймати дрожем, бо не можна було ворухнутися.

Коли Петро передумував, яким би побитом їм з петель визволитись, почув біля себе якийсь шелест, — хтось до нього підсовувався. Над ним замріяла чоловіча

постать у татарській кінчастій шапці. Вона приблизилась до його вуха:

— Слухай, осавула, ти мене не пізнала, а я тебе пізнала зараз. Я Ахмет, твій вдячний Ахмет, я тебе визволю. Я тут тепер стою на сторожі при вас.

Він став обмацувати рукою, потім перерізав сирівець ножем на руках і ногах. Петрові задибеніли руки і ноги так, що не міг ними ворухнути. Ахмет шептав далі:

— Зараз втікай! Там пасуться наші коні, бери одного і втікай, хай тебе аллах береже!

— Спасибі тобі, добрий Ахмете. Дай мені ножа, хай і товаришів визволю, я сам без них не рушуся.

Ахмет надумався, що йому робити, а потім віддав Петрові ножа:

— Хай буде благословенне ім’я аллаха! Коли хочете втікати усі, то візьміть і мене з собою, бо мене ждала би тут велика кара. Не вернути би мені більше додому і не побачити мого улуса і моїх діток.

Петро повзав від одного козака до другого і розтинав сирівці. У декого був свій ніж, і робота йшла швидше. Петро поповз знову до Ахмета і шепнув:

— Веди нас до коней.

Пішли козаки за Петром, держачись один одного. Петра вів за руку Ахмет.

Татарські коні паслися на припонах при коликах, повбиваних у землю, їх пильнували вартові татари, що куняли, опершись на списи або сидячи на землі.

Петро каже до товаришів:

— Поперед усього з вартовими справитись. Підповзти і задушити руками, щоб жоден не крикнув.

Так воно і сталося. Сторожі падали на землю один за одним.

Тепер розбіглися козаки між коней. Кожний відв’язував коня, сідав на хребет без сідла, без уздениці. Ахмет держався Петра. Ціла валка козаків виїхала непомітно з татарського обозу. Та куди їхати, в який бік, ніхто не знав. Ніч була темна, ні одної зорі. Петро питає Ахмета:

— З котрого боку Дніпро?

— Ось з цього.

— Добре, так нам на Інгул туди дорога. За мною, хлоп’ята! — Кермуючи руками коней за гриву і підганяючи ногами, вони рушили скоком на Інгул. — Товариші, знайте, що цей татарин — то наш спаситель. Коли б між нами був хто з чубівських козаків, то, певно, нагадав би собі його. Це той самий, якого я не дав убити і коня подарував. Бачите, що і бусурмен вміє віддячитись.

Тепер почули козаки за собою в татарськім обозі галас. Татари прокинулись зі сну від тупоту коней. Здавалося їм, що це, певно, козацький набіг. Про те, щоб бранці повтікали, вони й не думали. Аж згодом, як надворі стало світати, побачили подушених вартових, не стало коней, не було і бранців. Та козаки були вже далеко. Вони, прочуваючи, що буде погоня, втікали щосили. До того ще їх мучив голод і спрага, бо вже стільки часу не подав їм ніхто куска хліба, ні каплі води. Коли б їх татари здогнали, не мали чим боронитися. Їм лишалася тільки швидка втеча.

— Хлопці! Ось Інгулець! — гукали ті, що були напереді.

Козаки кинулись прожогом у воду і перейшли на другий берег. Вони якраз попали на старе побоєвище з-перед учора, на татарський обоз. Лежало тут чимало татарських та кінських трупів враз із сідлами.