Прийшла вижидана неділя. Посвятили церкву, а опісля по службі божій звінчано шістдесят пар слобожан. Та при кінці відбулося водосвяття перед церквою і о. Дем’ян виголосив до народу проповідь. У ній згадав він і Петра:

— Люблю тебе, Петре, як рідну дитину, полюбив тебе від першої хвилі, як ми стрінулись, і я проглянув наскрізь твою щиру душу. Провидіння показало тобі дорогу, яку ти вибрав, і якою підеш. Йди усе твоє життя туди в страсі господнім, а зайдеш дуже високо. Тебе жде велике завдання між українським народом, між козацтвом, а коли господь тобі й далі благословити буде, то в твоїй руці опиниться гетьманська булава. Тоді ти пізнаєш, яка вона важка. Та тобі не вільно буде її кинути, бо тим закопав би ти талан, який тобі господь дав. Коли на своїй гетьманській шапці заткнеш чаплине перо, не здіймай її ні перед ким, хіба перед православною церквою та козацьким товариством. Не корись нікому, хіба богу та українському народові. Бог тебе вибрав, як оноді Мойсея на проводиря народові, з якого ти вийшов. Бог тобі помагати буде на славу вольного козацького народу…

І коли о. Дем’ян говорив про чаплине перо, сталося таке, що саме в цю хвилю залопотіло в повітрі й надлетіла чапля. Вона летіла низько, не лякаючись людей.

Усі не могли з дива вийти, що це сталося в тій самій хвилі. Усі брали це за пророцтво і аж ахнули з дива.

В тій хвилі подобав о. Дем’ян на якогось святого. Цей старий, згорблений чоловік, сухий, мов аскет, випрямився і говорив з жаром, а слова виходили з його уст, мов полум’я.

Петро стояв зворушений. Його налякали слова о. Дем’яна, бо так високо, аж до гетьманської булави він і думкою не сягав. Петро впав навколішки, закрив лице долонями і заплакав. Він сам повірив, що таке мусить статися… а гетьманська булава вельми важка, і він не вдержить, опустить її, а тоді треба буде перед Богом тяжко відповісти, коли почує слова: "Рабе лукавий, проч від мене!" Йому стало так лячно, що аж морозом його пройняло.

Того дня справив Чуб народові великий бенкет. Виточили з льоху кілька бочок меду, і народ веселився.

Сотник говорив весело:

— Шістдесят весіль, то не що-будь. А тепер як стануть мене усі в куми просити, то, їй-богу, не подолаю того.

XVII

Петро побув у Чубовій редуті ще два роки. За той час татарва не зачіпала їх. Раз тільки вкрали татари чубівським слобожанам табунець коней. Та не мали з того пожитку, бо не вспіли перебратися на той бік Бога, як їх Петро догнав з козаками, розгромив, а табун відбив.

Настав початок зими. Земля тільки що замерзла і вкрилася невеликим снігом. У ту пору сотник виправляв партію козаків на Запорожжя. Його редута стала справдішньою фортецею, а слобода розжилась на кількасот душ. Старий Касян жив на слободі при своїх прибраних діточках. Вже оглядався за женихом для своєї донечки.

Сотник прикликав Петра і каже:

— Люблю тебе, Петре, як рідного брата, та не вік тобі тут вікувати, тобі пора у світ. Ти йди з цим гуртом на Запорожжя; жаль мені з тобою розстатися, та годі інакше. Тебе на Січі більше треба, як тут, у редуті. Знаєш, яке тепер на Січі завелося, багато народу полягло над Солоницею з Лободою і Наливайком. Гей-гей! Коли-то ті убутки заповняться свіжим народом! Не повелось Косинському, не повелось тим двом, кому ж воно поведеться, хто освободить Україну від панського ярма?

— Замала сила була, — каже Петро. — На таке діло треба добре приготовитися, а поки не підійметься до боротьби увесь народ, то панів не поконаємо.

— Сила була замала, а незгода ще більша. Та вже не ми старі втремо цьому носа. Це велике діло на вас, молодих, жде. Я, Петре, на тебе велику надію покладаю…

— Коли Польща не ослабне, не можемо до неї братися, — каже Петро.

— А хто її ослабить, коли в нас сили не буде?

— Бачиш, пане сотнику, я не одну нічку над цим передумав, самі не можемо подоліти!

— А хто нам поможе, де знайдемо союзника? Від Москви нічого нам надіятися. Вже Косинський пробував, та не повелось. Москва лише до того руку приложить, де бачить свою користь. Куди ж звернемось?

— Я так міркував теж, але нам лишається одна Туреччина…

— Господи! Що ти кажеш! З бісурманами в’язатися? Що ж скаже увесь хрещений мир? І яка ж з того користь? Турки зайняли би цілу Україну, яничарів би з нас робили так, як роблять в Молдавії, в Волощині, в Болгарії та в Сербії. Ні, сину, ти або глузуєш, або зле обміркував діло.

— Ні, батьку, я обміркував добре. Турки ані догадаються, що вони будуть нашими союзниками на ослаблення Польщі. Бо ми їх маємо бити, палити, грабити, а чим більше їх козацтво буде мотлошити, тим більше вони будуть метатися на Польщі. Знаєш, пане сотнику, чому приходять від Польщі до козаків ті всі заборони ходити на море? То все під грозою Туреччини, з боязні перед нею.

— Тобто так: чергою, пане брате, то й батькові дістанеться, — говорив сотник, сміючись. — Та бач, з другого боку, — Польща задавить козацтво, щоби від Туреччини мати спокій.