Тепер пани взялися до давнього способу роз’єднати нас. Жолкевський написав до запорожців, обіцяючи нам цілу торбу ласк, як лише покинемо гільтаїв, себто наливайківців. Та ми його післанців ув’язнили і закували в диби. Гетьманом знову вибрано Лободу. Радили ми, що далі робити. Нам лишилося або піти у московську землю, або получитися з ханом і татарами, або оборонятися до останку, а були і такі, що раді були здатися на ласку панів. Щоби забезпечитися від Жолкевського, треба було зупинити його переправу через Дніпро. Одні човни попалили, а другі поховали по комишах на всяку потребу. Тим часом Жолкевському вдалося погромити Кремпського, що зібрався з козацтвом, у Каневі нам на підмогу. Як Жолкевський прийшов у Київ, міщани зрадили йому, де човни поховані. За те хотіли ми киян покарати. Зібравши сотню чайок, рушили козаки під проводом Підвисоцького горі Дніпром. Та Жолкевський уже стояв на березі і привітав їх гарматою. Похід не вдався. Підвисоцький трохи не втопився. Ми мусили обмежитися до спинювання Жолкевському переходу через Дніпро, і це нам вдалося. Ми гарматою затоплювали їм човни. А тим часом Лобода зачав перемірюватися з панами. І знаєте, чого Жолкевський від нас вимагав? Видати йому Наливайка і інших старших, видати цісарські хоругви і гармати. Дрібничка, правда?

— Які то цісарські хоругви?

— А, то ви того не знаєте? Як хотіли усі володарі християнського світу зробити спілку на турка, то німецький цісар прислав на Запорожжя свого посла Ля-соту, він привіз запорожцям у дари хоругви, клейноди і вісім тисяч червінцями. Отож ті хоругви були панам солею в оці, і вони наважились їх відібрати.

Видавати свого товариша ворогові на смерть мученицьку — то був би страшний гріх, і Лобода це відкинув. Тепер Жолкевський пустився на хитрощі. До нас прислав двох, вони показувалися, що втікли від панів, і нас остерегли, що Жолкевський послав Потоцького геть повище Києва переправитися через Дніпро і напасти на наш табір, де були самі жінки і діти, бо ціла козацька сила стояла над Дніпром і не дозволяла Жолкевському переправитися. Ми тому і повірили. Треба було уступати ще далі. Наші човни поплили рікою Сулою, а наш табір посувався попри Сулу. Ми пішли аж під Лубни, щоби не дати себе заскочити. У нас ще була сила. Ми мали яких тридцять гармат і багато усяких припасів. Як ми подалися далі, то Жолкевському прийшлось легко перейти Дніпро. Він ішов услід за нами. Йому прийшли на підмогу литовські полки. Тепер у Жолкевського була більша сила, як у нас. Ми уступали далі, хоч гірко було йти з таким великим табором. Недалеко нам було дістатися в степ, а тоді ми врятувалися. Відгадав наші думки Жолкевський. Він розпочав з нами мирові переговори, щоби нас приспати, а тим часом послав військо повище Лубнів, що перейшло Сулу і заступило нам дорогу в степ. Кажу вам, діти, що ляхові не можна ніколи вірити, він тебе цілує, а ніж за пазухою держить. Ми стали табором над рікою Солоницею. Як ми побачили, що ляхи нас хитро взяли з двох боків, годі нам було з отабореного місця рушатися. Ми окопалися з трьох боків і стали до оборони. Ляхи окружили нас і зачалася облога. Нашого табору не можна було силою здобути, бо з трьох боків вали, а з четвертого велике болото. Було в нас яких шість тисяч війська, і доброго, і менше вдатного, а друге — стільки жінок і дітей. У нас було багато коней і скоту, яких не було де пасти, і все то гинуло. Настала страшна спека і сморід від падлини. До того мало в нас було води. Ляхи стріляли у табір з гармати і багато люду нівечили. А Жолкевський не переставав вести переговорів з нами. Із-за того наливайківці стали підозрювати нас у зраді. Повстали в таборі колотнечі, аж на одній раді Лободу вбито. Зробили це ті злодії-наливайківці.

— Хіба ж це не козаки?

— Це збиранина з усяких злодіїв. Наливайко тримав усяку дрань, розбишаків. Вони нікого не щадили, а всі їх злодійства карбовано на справжніх козаків. Але по смерті нашого гетьмана не вдалось Наливайкові захопити гетьманську булаву, бо гетьманом вибрано Кремпського. Хоч Кремпський держав усе залізною рукою, то годі було обі сторони з собою погодити. Ми, запорожці, не могли вибачити тим злодіям-наливайківцям смерті нашого батька. А як уже раз незгода вкрадеться в табір, то не може бути гаразду. Жолкевський знав про це від утікачів. Йому теж пильно було, у його війську був голод. Не можна було нічого довезти, а він знав, що в нашім таборі є подостатком поживи, і голодом нас не візьме, йому теж дуже пильно було справу покінчити. З одного боку, лякав нас своїми гуляйгородинами, а з другого боку, підпускав туману на згоду.

— Що це таке гуляйгородини?

— Це такі рухомі фортеці на колесах, високі, мов обороги. Згори можна з них, скрившись за стіни, стріляти з гармат у середину табору. Та ти, один з другим, як хочеш справді запорожцем бути, не допитуйся всього, як баба або дітвак. Ти слухай та міркуй сам, поки не виміркуєш, а коли ні, то таки колись прийде час, що сам побачиш таку невидальщину.

І ці гуляйгородини справді налякали малодухів, і вони подались на погану, зрадливу, прокляту згоду. Коли про це згадаю, то аж кров мене заливає від соро— му. Згодилися видати ляхам Наливайка, Шавулу і Шостака. Тим замарали козацьку славу на довгі віки. Треба признати наливайківцям, що і чути про те не хотіли, щоб свого ватажка видавати. Вони окружили його і ладились перебоєм видістатися з табору. Наливайко вже перелазив через вал. Зчинився такий пекельний галас у таборі, що ляхи прискакали на конях дивитися. Та Наливайка покопали, закули в кайдани і видали… Видали і наших славних полковників. Видали хоругви, клейноди, гармати і всю зброю. Тоді Кремпський, бачачи, що ціла справа пропала, зібрав коло себе вірну дружину і перебився через ляцьке військо. У тім пеклі я втратив голову і вже рішився тут загинути. Та послухайте яку штуку втяла ляшня. У пунктах угоди того не було, чого тепер зажадав Жолкевський. Було умовлено,