— Беру собі тебе за жінку, а іж тебе не опущу. Ось тобі, жовтодзюбий ледаре, ось маєш. Мамине молоко з-під носа не висохло, а він женився би! Тепер, княгине, прочитаю тобі шлюб… — Із бабою зробив те саме. — Недавно тебе з татарського пута ослобонили, а ти будеш мені хлопця-молокососа баламутити… Тепер рушай. А того ледаря замкнути ще на добу до льоху о хлібі й воді…

Усі страшно сміялися, а сотник на рундуку аж присідав зі сміху.

Максим каже до Ониська:

— А що, товаришу, йдемо?

— Ні, лишімся, той дасть собі раду, і буде порядок. Такого не сором і старому слухати.

І справді, відтепер настав порядок, якого давно тут не було. Слобожане пішли на село жити. Кожний порався під зиму в хаті й коло хати дороблював, чого йому не ставало.

Петро часто скликував слобожан у редуту, і тут зарядив вправи військові. Першого, що спізнився, вибив. Показалося, що Петро строгіший був, чим Касян. А мимо того всі його любили, бо й порядкувати любив, і оповів щось цікавого, і на бандурі заграв та заспівав.

Сотник послав з листом до Умані по образи й за те заплатив червінцями. Попа Юрка Книша замовлено заздалегідь, щоби приїхав посвятити церкву, коли буде готова, і повінчати слобожан. Коли це буде, сотник опісля дасть йому знати.

Вже було по весняних роботах, як Петро скомпонував таке письмо до отця Юрка Книша:

"Ваша милость, благочинний отче!

Я, товаришь славного сечового Запорожского войска і наказний сотникъ Иванъ Чубі на козацкой редутЬ тогож имене надь рікою Сенюхою положеной, упорядковавши на способъ козацкій запорожскій слободу Чубівку, прошу со всемъ товариствомъ вашу милость прибыти къ намъ й посвятити наші новосозиданый храмъ божий Пресвятыя Покрове во славу Господню и на пользу хрещеному православному народу, а ижъ у нас въ реченой слободЬ много люда жиетъ въ безбрачномъ сожитію, ибо священника не было доселЬ, то жиченіемъ нашимъ бы било пры томъ то торжествЬ, тоже и бракосочитаніе учинити соблазны избЬженія ради. Такожде было бы желаніемъ нашемъ приобрЬсти нам попа-священнослужителя, который бы здесь свою парохію имЬ л и для насъ богослуженіе еженедЬльно и по праздникамъ господнимъ служилъ.

Вашой милости покорный слуга и приятель Иван Чубъ сотникъ власною рукою и осаулъ Петрі Конашевичъ".

Листа того повіз відділ козаків, забравши з собою два вози, навантажені всяким добром для протопопа Книша.

У той час приїхав до Умані о. Дем’ян Наливайко. Він був з о. Юрком добрий знайомий, і того року загадав його відвідати. Якраз під ту пору приїхали козаки з листом від Чуба. О. Юрко прочитав листа і передав його о. Дем’янові.

— Не знаю, звідкіля у тій пустині такий гарний писар знайшовся, ось глянь.

О. Дем’ян довго придивлявся листові, читав, став щось нагадувати собі, а далі вдарився радісно по полах і аж скрикнув:

— А я по ньому вже й панахиду відправив…

— Хто ж то такий?

— А ось тут підписаний Петро Конашевич, колишній спудей Острозької школи. Та скажи мені, хто цей лист приніс, і приклич його сюди.

Прийшов козак, а о. Дем’ян став його випитувати. В міру того, як слухав оповідання козака, щораз більше цікавився о. Дем’ян. Був дуже радий, дізнавшись, що і Петро, і Марко живі та здорові.

— То ціла з тим історія, — говорив о. Дем’ян до о. Юрка, — там, в бурсі, зчинилася халепа дітвацька з наклепу одного диякона. Та по тім всім одної ночі, серед лютої зими, пропали оба хлопці, а з ними й диякон, Артемій звався. Ніхто не міг відгадати, що з ними сталося, бо ж неможливе, щоб диякон з своїми ворогами разом втікав. Лише коли сніг стаяв, знайшли диякона неживого під бурсовою огорожею. Усі догадувалися, що хлопці помстилися на клеветнику, та що опісля втекли, але куди? Як? Ніхто не міг відгадати. Сам князь дуже цікавився, бо обох хлопців дуже любив і великі надії на них покладав, а я теж. Усі розпити не довели до пуття… Аж ось вони в Чубовій редуті засіли, но і, як видно з оповідань козака, вони там у пошані. Знаєш що, приятелю? Я їду з тобою враз, візьмемо зараз і монаха з якогось монастиря, а може, якого іншого попа маєш, і там впорядкуємо їм парохію. Я знаю, що то Петрова робота, бо він завжди був дуже до церкви прив’язаний і дуже побожний. Я мушу тих гільтаїв побачити.

— Як вони вбили чоловіка, і до того духовну особу, то не конче вони такі добрі.

— Говори своє! То була кара божа на того диякона. Ледащо був, та ще й криво присягав, я того певний. Хлопцеві сталася із того велика кривда, то я їм не ду-же-то дивуюся. Впрочім, мусило то статися не злоумишленно, а так, в суперечці, бо на диякові знайдено лиш один знак від кулака, на виску. То була, зрештою, така нездара, що не багато йому було треба. Впрочім, так бог зарядив, що вибрав собі їх на караючу десницю, кажу тобі, що диякон присяг ложно, я того певний. Коли ж їдемо? Шукай скоро того попа, що з нами поїде.

— Той піп жонатий.

— То й ліпше. Знаєш, що наші люде не люблять безженних, що за молодицями зиркають. Давай його зараз.

— Я мушу їхати, бо сотник мій приятель і благодітель моєї церкви. Щороку пришле щось і на церков, і для мене, худопахолика, але зараз то так не може бути.