— Тепер скажіть, хлопці, хто з вас заставу на греблі відсунув?

— То Марко. Застали ми його там, ледве дихав — так ізнемігся.

— Сам-один! Ну, небоже, ведмежа в тебе сила…

— Ніде правди діти, пане сотнику, — каже Касян, — цих двох бравих козаків слід нагородити. Вони врятували редуту. І серед такої метушні не втратив жоден голови і робив з власного розуму, що було треба, і зробив добре.

— Так тому й бути, — каже сотник, беручись за боки. — До того Петро мені життя урятував, того ви всі не знаєте. Він в саму пору заколов татарина, як підходив до мене ззаду. Знайте сотника Чуба. Петрові за те, що мені життя врятував, — сто червінців, а за те, що вони обидва так гарно знайшлися, — по оксамитному жупану, по шаблі і рушниці з моєї зброївні. Маркові ще дати коня, щоб пішки не тьопав. Тобі, Касяне, старий товаришу і друже, — мої дві пістолі сріблом ковані, турецькі, що над моєю лежанкою висять. Вам усім — моє сердечне спасибі. Сьогодні в нас празник буде. Бранці нехай погребуть татарські трупи. Під літо йде, і стерво занечистить повітря, що дихати не буде чим. Тепер скажіть, скільки вас полягло?

— Буде п’ять, — каже Касян.

— Тих поховаємо, як лицарів. Годі, де дрова рубають, там тріски летять. Ще одне хочу сказати: обидва наші молоді лицарі віднині переходять з новиків у козацтво.

— Добре, — каже Касян, — згода, вони варті цього. На спомин нинішнього дня даю їм від себе по одній пістолі, які щойно від сотника дістав.

— Славно! Ходімо до Петра! — гукали козаки.

— Кажу, що не можна. Він спить, нехай перш подужає, а це буде незадовго.

— А я ще мало не забув на своїх оборонців, — каже Касян.

Він став свистати, і на це прибігли пси, між ними була Султанка, а Лиска не було.

— А он Лиско лежить, — говорили, — що він, неживий?

Прийшли ближче. Лиско лежав на татаринові і держав його за горло. Він дивився на козаків зизом і махав хвостом.

— От завзятий! Лиску, пусти його, то вже труп.

Але Лиско не міг розняти писка, так йому задеревів, треба було силоміць розвести вилиці. Лиско ледве стояв на ногах.

— Йому зараз теплого молока дати. Бідний, добрий Лиско! — Всі його стали гладити. Пси стали його нюшити. Султанка була дуже врадувана, підскочила до старого осавула і лизнула його широким язиком по лиці.

ХV

Від часу, як у редуті засіли бранці, не можна було завести давнього порядку. Сотник був невдоволений, і не знав, як цьому порадити. Він бачив, що карність у редуті псується, і тим найбільше журився. Між бранцями були гарні молодиці й дівчата, які козакам позавертали голови. Козаки ходили, наче зачаділі, і коли лише сонце заходило і стемнювалося, не було кінця жениханню. Позаводились пари, які сходились на різних кутах редути, і під спів соловейка заводили свої ахи та охи.

Кілька разів зачинав розмову з Касяном, та ніколи путнього нічого не договорився. Касян все розводив руки і говорив:

— Годі, сотнику, у степ не виженемо, не на те їх висвободили, щоб знову в пута попали. Ординці лише того ждуть, щоб своє відібрати.

— Та бійся бога, Касяне, у нас січовий порядок, як можна з жінками? Козацтво геть знівечилось, збабіло. Якби так тепер орда на нас наскочила, то далебі, що кожний козак поперед усього хапав би свою дівчину наперед себе та ховався б у мишачу дірку, щоб її личка часом татарин нігтем не задряпнув. Тоді ми пропали, а тепер пропадає наша добра слава у низових товаришів. Господи! Нащо мені треба було того всього?

— Не гніви бога, сотнику. Дав нам бог велику побіду над поганцем, привели добичу, освободили хрещений народ, а ти ремствуєш і богові хулиш…

— Тьфу на вас, старих і молодих дурнів. Прийдеться між вами вдуріти. Та ні, я кину все, заберу свою мізерію і піду на Січ, а ви тут робіть собі, що вам завгодно; вибирайте собі за сотника яку Палажку або Катерину. — Сотник сердився, як ще ніколи, і пішов у свою світлицю. — Тим дурним жовтодзюбам не дивуюся, бо то ще зелене, молоде. Побачить хвартушину, то вже м’якне, як віск, але не можу з дива вийти, що сталося Касянові? Може, він залюбився? От, старий здурів до краю, і козацьку славу занапастив! — Сотник став сердечно сміятися. — Та я мушу його вислідити, котра-то йому в серце запала. Тоді бігме на сміх його поставлю, хай сміються, та, може, це його отямить. Бо так, справді, не може бути. Старий був строгий і суворий, карав кожну провину в службі, а тепер-то молодики по голові йому скачуть, мов горобці по полукіпку. Мушу його виловити.

І сотник став слідити за Касяном. Виходив на майдан тоді, коли його ніхто не сподівався.

І вдалося йому.

Одного пообіддя, тоді як звичайно йшов спочивати, вийшов сотник із світлиці. Перейшов майдан і зайшов до стодоли. І тут побачив таке, що йому й на думку не прийшло би.

Старий Касян сидів на пеньку й стругав якусь іграшку ножем. Біля нього бавилось на землі двоє діток: дівчина, може, десяти літ, і, може, шестилітній хлопчик.

— Дідусю, — каже хлопчик, оперши свою рум’яну голівку на його коліні, — а вистружи мені шабельку, я хочу татарина бити.