— Чого ти, пане сотнику, такий сьогодні схвильований? — говорив Касян. — Сам кажеш, що твоєї редути татарин не візьме. Чого ж боятися? Ще й між бранцями знайдемо людей, охочих до оборони. А зброї і пороху буде у нас доволі.

— Моя душа щось недобре віщує. Ми зачепили собі чорта, а глота в редуті мене страшно дратує. То все підійме крик і буде попід ноги плентатися та заважати.

— Годі ж їх у степ вигнати…

— Цього я не кажу, але ти завчасу йди поміж бранців та вибери путніших людей. Я тепер піду на хвилю спочити, бо мене сон бере. Опісля я тебе зміню.

— На якого диявола брали ми татарів у полон! Який з них пожиток?

— У літі треба нам буде робітника. Ти їх запри у льоху та постав сторожу.

— Звідкіля стільки сторожі набрати? На валах — сторожі, від ліса — сторожі, поготівля ставляй, посилай на роз’їзди, — звідкіля людей взяти?

Сотник уже не чув того воркотіння, бо пішов у хату. Його приказ мусив бути виконаний, бо й ще дехто з козаків його чув, а Касян не хотів перед своїми учнями показувати, що прикази старшин можна знехтувати, Касян був би найохотніше казав полоненим татарам поскручувати в’язи.

Згодом стало усе стихати. Бранці позасипали. Сторожі козаки ходили по валах. Касян таки на майдані редути поклався на кожусі…

Нараз посхапувалися собаки і стали непокоїтися, а далі побігли, гавкаючи до брами. Касян наслухував. З валу кликнув сторожний козак:

— Пугу, пугу!

В тій хвилі поцілила його стріла, і він повалився на землю, стогнучи.

Касян вже був на ногах, скочив на вал і звідсіля побачив щось неждане: редуту обступила ціла хмара татар. Заки здужав збігти з валу, почув скрипіння ланцюгів. Якісь чорні постаті спускали міст.

— Сурмач! Труби… — не докінчив слова, бо в тій хвилі почув петлю на своїй шиї, і заки вспів зняти її рукою, вона затяглась, і Касян повалився на землю. На нього налягло кілька людей і стали в’язати, його душила петля. В голові шуміло, а очі вилазили наверх…

Та в тій хвилі послав йому бог таких оборонців, про яких і не думав. Йому на підмогу прискочили собаки. Лиско й Султанка, як занюхали татар, прискочили й кинулись на ворогів. Татари їх не сподівалися. Султанка хватила татарина за ногу і вп’ялила свої здорові зуби, аж татарин завив з болю. Лиско скочив другому татаринові до горла і повалив на землю, аж прогриз йому гортанку. Касян, маючи вже свобідні руки, здійняв петлю й підвівся. Він гатив довкола себе кулаками, мов довбнями.

Касян побачив щось таке, що його аж заморозило. Татари силкувалися відчинити ворота, лиш їм те не йшло.

Те все відбулося біля брами серед метушні, але без крику. Крик Касяна за сурмачем прогомонів безслідно. Вартові пильнували валів і не знали, що тут твориться, бо всюди залягала густа мряка. Касян добув пістоль із-за пояса і стрілив на тривогу. Від того посхапувалося все із першого твердого сну. Надбігло поготівля і кинулося до воріт, куди пхалися татари, силкуючись виломити тяжкі ворота.

Один з перших, що вискочили з куреня, був Петро. Він чув під воротами метушню і галас, та нічого не бачив. Побіг на вал і запалив смолоскип, відтак запалив бочку зі смолою, яка тут стояла з пороховим льонтом.

Бухнуло великим полум’ям і стало ясно в цілій редуті. Татарва заревла пекельним голосом і рвалась у браму, як нетлі до світла.

Поготівля стала до оборони й стала густо стріляти з рушниць. Та тим не можна було ординців здержати. Вони пхались густою даною через міст, поломили поруччя й стручалися в рів, де калічилися на гострих стовпах.

Сотник прокинувся зі сну й вибіг босий, у своїй куцій кожушині, на майдан.

Напад був такий нагальний, що всі потратили голови. Вартові не знали, що їм робити: чи бігти на підмогу, чи пильнувати валів.

Тоді Петро задумав щось на власну руку. Прикликав кількох молодиків, пішли під шопу й виточили звідти гармату.

— Хлопці, беріть порох і сіканці, давай льонт.

Затягли гармату, мов сикавку, під браму й налаштували сіканцями.

— Геть сюди, козаки, геть від брами на майдан! — кричав Петро. — Я гармату поставив.

Козаки подались миттю взад. Татарва рванула за ними, й наповнила густо перехід під валом. У цю діру звернув Петро гармату й приложив льонт до запалу. Було це в ту хвилю, як кільканадцять татар висипалося на майдан.

Гукнув стріл, мов у бочку, й аж оглушив усіх. Навіть ті татари, що вспіли на майдан дістатися, замість кинутися на обслугу гармати, поставали, мов вкопані.

— Давай другу гармату, — кричав Петро. — Стріляймо наперемінку!

Заки те сталося, гукнув другий стріл. Перехід завалився трупами й раненими. Тут був страшенний крик, що лунав глухо, наче з бочки.

— Бий собачих синів! — кричав Касян.

Козаки кинулись на горстку татар і били, чим попало. Касянові подав хтось великого келепа. Настала різня.

Петро налаштував гармату залізною кулею. Вона пробилась крізь трупи й ранених і попала аж на міст. За тим пішла друга, третя…

Петро віддав льонт пушкареві й пішов ік хаті, бо почув, що йому кров лице заливає. Хтось утяв його шаблею по голові. Міг у замішанні хтось зі своїх його скалічити.