— Як нас лише татари не помітили, то ми виграли, — каже сотник.

— Не могли нас помітити, бо це ще дуже далеко, й мряка нас прислонювала.

Сотник дививсь по небі.

— Сьогодні погода буде. Ми під’їдемо до табору й підіждемо під берегом до заходу сонця.

— Розумію, і я так думав, — каже Касян, — над’їдемо від сонця, то побачать нас аж під табором.

Довгенько їхали понад воду, під берегом, довгою варівкою, кінь за конем.

Сотник зліз з коня, підповз під берег і розглядав татарський табір. Звідсіля доходив гамір і плач бранців. Сотник каже:

— Ще того нам треба було, чорт татарина до ріки несе.

— Ми його спрячемо так, що не побачить свого улуса.

— Справді. Та поперед усього треба нам його гаразд випитати, заки пірне у воду. Пильнуй його, Касяне, ти мистець ловити "язика".

— Ми задалеко заїхали. Піймаємо одного злодія, прийде десять, як той не верне, і нас відкриють. Мерщій завертайте, ось там на закруті. Я тут остану.

Завернули коней і поїхали назад, аж скрилися за закрутом.

Касян сидів під берегом за кущем і чатував. Татарин, не прочуваючи лиха, зсунувся з берега й пішов з кожаним мішком черпати воду. Касян підокрався, мов кіт, і піймав татарина за карчило:

— Як крикнеш, — каже до нього по-татарськи, — зараз заріжу. Не надумуючись довго, накинув татарина на плечі й побіг до своїх. Татарин налякався, що слова не міг промовити.

Касян, держачи ніж у руці, став його розпитувати. Довідались, що зараз, з весною, вибралась орда на Поділля. Пограбили кілька сіл, набрали добичі та ясиру й тепер вертають. Наперед послали табір, а орда скочила ще на бік за здобиччю. Сюди мають прийти завтра й тоді переправляться на правий берег Бога.

— Дурні ви, — говорив Касян. — Вам було вчора так зробити. Чи ви не знали, що тут недалеко стоїть фортеця?

— Ми знали, та ми не сподівалися нападу, бо все ж до фортеці далеко.

— Зв’яжи його, Пархоме, й пильнуй, щоби не втік, бо наробив би нам бешкету.

У тім місці перестояли, аж сонце стало хилитися до заходу. Яркі промені сонця освітлювали цілу околицю. Тоді рушили на давнє місце й повиїздили на берег.

— Клином, — скомандував сотник.

Уставились у клин. Напереді став сотник із Касяном, відтак ставали козаки один за другим, віддаляючись щораз далі, достоту, як ключ журавлів.

— Боже нам помагай! — Сотник перехрестився й рушили з місця. Зразу їхали ходою, далі — підтюпцем. Татари їх не помітили, бо сонце з того боку не давало дивитись.

Як були вже близько табору, сотник крикнув:

— Списи в руки й скоком!

Задудоніла земля. Козаки крикнули: "Слава богу!" — й, мов сокирою, вбились у татарський табір.

Татари не могли зміркувати, що з ними сталося. Мало хто боронився. З криком: "Шайтан!" — кожний ховався під вози, по шатрах. Козаки перевертали шатра, ганяючись поміж вози, й кололи, кого попало. Навіть ті, що під арби поховались, не минули смерті. Бранці, побачивши своїх спасителів, підняли великий крик з радості. Один другому помагав розв’язувати сирівець. Помагали собі зубами, заки козак подав їм ножа.

— Бранці! — кликав сотник. — Сідайте на арби. Хто міцніший, женіть скот. Мусимо перед ніччю бути в редуті, бо орди йно що не видно.

Козаки й бранці стягали татарські шатра, впрягали коней, до арбів зганяли товар і коні, — й так ціла валка, околена козаками, вертала в напрямі редути. Касян їхав з самого заду.

Як прийшли під ворота Чубівки, то вже було темно. На ясному небі показувались одна за одною зорі. Від заходу ще тільки рожевіло небо. По болотах залунали цілі хори жаб. Здалека чути було летючі стада диких гусей.

Обмінялись гаслами, а тоді заскрипіли ланцюги, впав міст через рів, і відчинилися важкі ворота.

— Що чувати? — питає сотник.

— Усе гаразд, пане сотнику. Було спокійно.

На майдан редути заїздили татарські арби з жінками й дітьми. Загнали товар і коні. Стало так глітно, що нікуди було поступитися.

— Що ми з тим цілим крамом зробимо? — журився сотник; а на те Касян:

— Маємо порожні стодоли. Позаганяємо туди товар, а опісля піде все пастися,-тепер весна.

— Не буде нам спокою цього року. Татарва нам цього не подарує, що їм сьогодні виладили. Що нам з бранцями робити? Відсилати їх додому небезпечно.

— І тим нема чого журитися. Заоремо трохи більше степу і хліба не бракне.

— Порядкуй же тут, Касяне, а я навідаюсь до кухаря. Треба тих бідних нагодувати, бо, певно, добре голодні. Запорядкуй, щоб те все трохи попрятати. Коли б так зараз татари до нас навідалися, то далебі подушимося всі.

На приказ сотника запалено смолоскипи. Кухар виносив з козаками з куреня цілі казани теплої страви та оберемки хліба.

— Люде добрі, поживайте здорові, що бог дав.

Не треба їх було довго просити. Народ кинувся на страву, розбирали коритця й сідали по кутах. Хто не мав ложки, брав жменею. Матері годували та заспокоювали плачучих діток. Сотник казав їм дати по михайлику меду.

— Касяне, зараз по вечері понаганяй їх спати. Мені аж лячно, що тут стільки народу. Я все ще сподіваюся непроханих гостей, а цілий порядок перевернувся догори дном. Гляди, щоб наші нічого не пили. Ще би нам лише цього треба було. Треба поготівля здвоїти, коли б лише ординці показалися, створити заставу і пустити воду з ріки.