— То не так, Марку. Вони всі мали свою справу в тім теж. На грабіж не йшли, як показується, нічого не здобули для себе, а полягли в чистім полі. Видно, що і в них були порахунки з паном. Вважай, Марку: сутичка інтересів народу з інтересами дуки…

— Воно виходить на бунт.

— Так і мені здається. Тут не йшло ані про церкву, ані про руський народ, лише про буття матеріальне. Ми того добре не знаємо, бо ми поза княжі посілості не виходили, але там було зле. Впрочім, ми потроху бачили в Самбірщині. Пес не втікає від хліба, лише від кия. То був перший зрив працюючого люду проти гніту панів. Не вдався він, то піде за ним другий, третій, бо пани добровільно свого не попустять. Ця робота й нас не мине…

— Ми князеві обов’язані…

— Князь не вічний, але хоч би й так, то ми Наливайками не будемо.

— Правда, Наливайко не повинен був іти з князем проти своїх.

— А я його оправдував, поки думав, що Косинський звичайний собі розбишака, за якого його княжі слуги проголошували. Та тепер бачу, що то собачі язики того лицаря оплювали, й тепер я дивлюсь на Северина іншими очима, як перше.

— Гончий пес, та й годі, або обласкавлений вовк, що на панський приказ своїх братів розриває.

— Ти добре кажеш. Я бачу, що ми живемо серед неправди, а це не зробить нам наш побут в Острозі милим. Знаєш, Марку, коли б я був знав те, що тепер знаю, я був би не скомпонував тих повітальних віршів, а коли би був хто інший за мене це зробив, я був би не в силі їх виголосити. Мені б кожне слово в горлі заков’язло.

Від тої хвилі Петро Конашевич начеб не той став. Почування його до князя геть перемінилося. Він відразу став по стороні тих угнетених, покривджених від панів-дуків. Молода уява творила нові виднокруги. Він став міркувати над тим, чому це так, чому є люде ненаситні і яку тому раду дати. Петро став ще більше мовчали-вий. Держався осторонь. Ще одне питання засіло йому в голові: чого отець Дем’ян дозволив своєму братові на таке грішне діло? Певно, що воно сталося без його відома і дозволу?

Його душу мучили сумніви. Може, він помиляється, може, так мусить бути? Він своїми думками грішить проти князя, свого добродія.

Таких сумнівів не міг йому розігнати Марко. Той був м’якшої вдачі. Критично не вмів на світ дивитися, брав річ так, як вона йому зверху показувалася, а глибше не вмів міркувати.

Серед таких обставин пережили кульчичане кілька літ. Перейшли всі науки, що їх вчено в Острозькій академії. Їх зачали помалу вживати до літературних праць в острозькому кружку вчених. Ті праці оберталися коло питань богословських. За одну таку працю дістав Петро значну нагороду від князя.

А в тім часі скінчилося повстання гетьмана Косинського тим, що його підступом заманили під Черкаси в засідку й вбили.

Про таку неславну смерть Косинського довідалися в бурсі згодом. Це їх дуже збентежило. Із того їх побут у Острозі став ще скучнішим. Хіба ж так жити ціле життя, поза княжі посілості світу божого не бачити? А що з собою робити? Вертати додому, до Кульчиць і братись до плуга? Нащо ж їм було такої науки, знання латини і греки? От добре було би поговорити з дідусем Грицьком, та Господь знає, чи він ще живий. Давно, давно не було ніякої вістки про нього, ні про рідну сторону.

Стати на розстайній дорозі й не знати, в котрий бік повернутися, — це дуже людину дратує й відбирає охоту до всякої праці. Хлопці дуже посумніли й робили свою роботу, як панщину, їх душа рвалась у світ, та не мали відваги отворити власною силою тої золотої клітки, в яку їх судьба замкнула. І були б ще довго так мучилися, коли б та сама судьба не зглянулася на них і не вказала їм дорогу. Сталося це так нагально, що навіть і не помітили гаразд, коли опинились на волі серед широкого світу.

Х

Нема людини на світі, яка б не мала якогось ворожого духа серед свого окруження. Хоч кульчичан усі вчителі і старшина школи любили, хоч князь їх відзначав і милував, був у бурсі один диякон, Артемій звався, що не злюбив їх з тої хвилі, як вони щойно прийшли до бурси. За те, що ті хлопці у синіх капотах звернули на себе очі усієї школи, він їх не злюбив і не ворожив для них нічого доброго. Та вже стільки літ минуло, а його ворожба не здійснилась, вони велись гарно і показували, що з них вийдуть неабиякі люде. Його це ще більше лютило. Де лише міг, мусив їм пришпилити латку та лише дожидав нагоди, щоби їм підставити ногу.

Раз якось поїхав князь Костянтин до Полонного. З ним поїхав і о. Дем’ян.

Князь мав звичай виїздити з великим почтом служби і гайдуків як для своєї оборони, так і для світлості свого княжого стану. Такі виїзди князя траплялися в останніх часах рідко. По тім виїзді в Острозі наче б усе перемінилося, наче б людей убуло. Князь самою своєю присутністю в Острозі вмів держати порядок. За час його неприсутності усе попустило трохи.

Отже, сталося так, що однієї ночі якийсь бурсак шпурнув у вікно ректора каменюкою. Зачалось слідство. З того скористався о. Артемій і посвідкував перед старшиною, що то зробив Марко Жмайло. Він бачив його на власні очі, як вночі викрадався з бурси, пішов на подвір’я і, оглядаючись на всі сторони, як злодій, кинув каменем у ректорське вікно.