Про УКРЛІТ.ORG

Сагайдачний

(1924—1929) C. 30
Скачати текст твору: txt (2 МБ) pdf (1 МБ)

Calibri

-A A A+

— Сотнику, — каже Косинський, — чи це аби не наклеп на славу доброго козака.

— Дай Боже, щоб це був наклеп, та воно щира правда. Северин пішов туди. При князеві стоїть і його брат, піп Дем’ян. А вони оба нерозлучні, як можна було на нього надіятися?

— Обійдемося без Наливайка, — каже Косинський,— я теж потрафлю орудувати гарматою.

— Не в тім діло, а лише в цім, що на других уповай, а своїми силами роби. Ти, гетьмане, надієшся і на московського царя, і на орду, а з того пуття не буде. Цар тоді вмішається в наше діло, як побачить у тім свою користь, а хан татарський на те тільки прийде нам з поміччю, щоб собі за згодою козацтва ясиру набрати та Україну пограбити. Нікому я не вірю, ні на кого не уповаю, хіба — на свою шаблю.

— Так, по-твоєму, не зачинати нам нічого, хіба розійтись додому?

— Я того не кажу, але ніде правди діти, боюсь, щоб ми задалеко з такими силами не зайшли. Ми задалеко від Запорожжя. Коли б вороги позаду нас станули, так хіба на дикі поля. Нам треба десь ближче.

— Ми замок Білоцерківський приведемо до ладу і можна буде довго оборонятися. Припасів всіляких тут доволі.

— Кажу вам, що ви діти, — говорив старий Шило. — Зачинати війну проти панів-гнобителів на те, щоби сидіти за валами? Подумайте! На таке діло йти вперед, не задержуючися, здобувати замки на те, щоби їх нищити, щоб пани відтак ніде не знайшли захисту. Але нас замало, щоб йти вперед. Пам’ятайте, товариші, з ким граємо, — то неабиякий шляхетка, то — Острозький. Він лише десяту часть своїх грошей видасть, а поставить таке військо, що з німецьким цісарем поміряється, не то що. Я кажу так: Біла Церква не до оборони. Шукати нам пригіднішого місця, а за той час збирати сили, рушити ціле Запорожжя. Тепер би нам лише потроху рвати панів, де вдасться, а цілої нашої сили не виставляти, поки не запевнимось, що ми побідимо.

— На твій резон, сотнику, то нам ніколи не доконати великого, задуманого діла.

— Пане гетьмане, ти береш річ гарячо. Не наставляй даремне голови. Ти лицар, ти добрий ватажок, але ти нерозважний, і то тебе згубити може. Чи доконаємо ми задумане діло? Ні! Ми робимо початок, уготовляємо путь грядучим поколінням, ані ми, ані ті, що прийдуть зараз по нас, не поконаємо панів, це зробиться пізніше. Але початок треба комусь зробити. Треба показати мирові хрещеному, що можна би це зробити, якби це й те.

— А поки що на нас йде королівська комісія, — обзивається Павло Жук. — Вони вже в Фастові отаборились. Самих знатних панів до нас, худопахолків, король посилає.

— Кого?

— Претвича, Струся, Гульського, разом з ними йде і наш паперовий гетьман Язловецький, — самих старостів понасилали.

— А йде за ними військо?

— Ні, вислали самих комісарів. То таке діло, панове, що коронні пани не конче то за Острозьким руку тягнуть. Вважають це діло приватним самого князя з козацтвом. Це для нашої справи і добре. Нам леда день сподіватися письма з адмоніціями, і зачнуться переговори, з котрих ніякого пожитку не буде.

— Не може це бути, щоби комісари без війська йшли. Я знаю від своїх людей, що якась там сила з ними, і по якого чорта вони би окопувались у Фастові…

— А я все кажу, що Біла Церква для нас не добре місце, — говорив Шило.

— А куди б ти гадав?

— Краще в Трипіллі. Звідсіля заберемо усю гармату та муніцію. Зайняли Білу Церкву, займемо і те. Чи згода, панове товариство?

— Авжеж, що згода!

І Трипілля зайняти не було великої штуки, бо ніхто не хотів його обороняти, а ця здобича, яку тут знайшли, варта була легкого труду.

Косинський видав приказ добре окопатися та поустановляти гармати як ті, що тут знайшли, так і ті, що привезли з Білої Церкви. Не довго ждали, як тут з’явився посланець від польських комісарів з листом від пана Миколи Язловецького. Цей поставлений польським урядом "старший" над низовим військом писав:

"Панам молодцям запорозьким, що в Трипіллі під той час.

Панове молодці! Хоч ви, не вважаючи на моє писання, вже показали себе непослушними і королеві, панові своєму, і мені самому, забувши свою присягу і обов’язки супроти природженого пана, але я розумію, що ви то вчинили через Косинського, зрадника королеві і Речі Посполитій, і думаю, що за одного лотра всі не схочете терпіти. Тому посилаю до вас ще цього листа, наказуючи вам іменем короля, щоби ви того лотра видали, а самі волі королівській не противилися, бо тут ви породилися і трудно б було вам обійтися без Польщі, котрої вам би вже не знати. Інакше замість того, що я з вами мав служити королеві й кров поганську розливати, — коли ви зараз не ув’язните того лотра і не вишлете послів до мене, то я за поміччю божою з людьми королівськими буду мститися над вами".

— Овва! — гукнули козаки. — Не страшний нам пан Язловецький. Нехай лиш прийде, поміримось, хоч би й зараз.

Комісари, не діставши відповіді, підступили справді з невеличким військом під Трипілля.

— Піддайтесь, панове запорожці, нам, комісарам його королівської милості, видайте нам цього бунтаря Косинського, а тоді не мине вас королівська ласка, — гукали поляки до зібраних на валах козаків.

 
 
вгору