— Які був би виплатив сам сотник, — каже другий, — і не треба нам було за татарином шукати. Ну, остання тобі година вибила.

Жидок верещав щосили, поки йому не заткали рота.

— Виє, шельма, та ще вовків накличе.

Перекинули мотуза за галузу, заложили Срулеві петлю на шию і підтягнули вгору. Сруль повис. Здригнув кілька разів і сконав. Пішла душа чортові в зуби.

— Що ж ми з цією бідною зробимо? Годі її так лишати в степу вовкам на сніданок, — каже один.

— Не турбуйся. Сотникові люде наспіють зараз. Ми даваймо ногам знати, щоб з ними не стрінутися, а то не жити нам.

Підняли гаманець з грішми з землі, обшукали ще Срулькові кишені, посідали на коні і поїхали в степ.

Побачив їх Онисько з козаками здалека. Пес гнав за слідом, мов вихор. Пристанув під деревом і став жалібно вити. Значить, що знайшли Марусю.

Онисько підганяв коня щосили. Аж до гриви приліг цілим тілом.

Так. Вони Марусю знайшли. Лежала боком на снігу з створеними переляканими очима у калюжці своєї крові, яка ще не застигла. На дереві висів Срулько.

Онисько скочив з коня і припав до дівчини. Гадав зразу, що, може, її врятує. Та вона вже застигла. Дід припав головою до мертвого тіла і плакав, мов мала дитина:

— Марусенько моя люба, от чого діждалась. Замість весільного віночка ти у своїй крові купаєшся. Бодай я був не дожив цього. Чи на те я тебе няньчив, леліяв, мов квітку в садочку, моя ягідко. Вже не почуємо твого щебетання, твого срібного голосочка. Боже, боже! За що ж така страшна кара? Бідний сотник, бідна мати, всі ми бідні без тебе будемо.

Козаки позлазили з коней і плакали теж. Ніхто не знав, що тепер їм робити? Один з козаків, втираючи рукавом очі, каже:

— Годі, діду, нам пора вертати з мертвим тілом на хутір. Що тут сталося, хто є той душогуб проклятий, ніяк не розберу.

Аж ось побачили вісельника на галузі.

— Господи святий, спаси нас! Та дивіться, люде, це ж Срулько, то його робота.

Козаки позлазили з коней і стали розглядатись за слідами.

— Глядіть, їх тут було більше. Видно, що ні вона, небога, себе не зарізала, бо у неї пов’язані руки, ні Срулько сам не повісився, бо він теж мотузом пов’язаний. Хто його розбере, як воно було?

Онисько не чув цього говорення. Він розрізав мотуза, котрим зв’язали Марусю. Сів на осідланого коня. Козаки подали йому обережно Марусине тіло, і він держав її наперед себе, мов малу дитину. Мертва її голівка склонилась на плече діда, як колись, коли дитиною на його руках засинала у пасіці. І тепер вона спить і вже ніколи не прокинеться. Онисько придержував її голівку рукою, і так поволі вертали додому. Чого їм було поспішати?

У хуторі здалека вже побачили сумне товариство і поспішили назустріч.

Бідна мати, побачивши свою дитину мертвою, зомліла. Дівчата і молодиці зливали її водою. Коли прочуняла, стала голосити. Рвала собі волосся з голови з одчаю.

Настала страшна хвиля на хуторі. Збіглося усе село, допитам не було кінця. В цілому хуторі зойки і голосіння. Сруля проклинали усі.

Марусю вмили молодиці, прибрали, мов до шлюбу, та нарядили в світлиці. На її гарній голові пишався дівочий вінок з зеленого барвінку. Маруся лежала, начеб сонна. Тільки карих очей не далось закрити. Даремно силкувався на це старий Онисько. З цих очей визирав перестрах в передсмертній тривозі.

Бідна мати сиділа безвпинно при Марусі в тяжкім отупінні. Не далось од неї відвести. Уста її шевеліли, начеб промовляла. Інколи на її устах появлялась на один миг зболіла усмішка.

Сотничиху загорнули кожухом, бо в світлиці було холодно. Не рушилась, як і піп прийшов з дячками до парастату. З похороном треба було заждати, аж сотник вернеться. За ним послали кінних гінців, щоб швидше вертався.

А за той час хата не зачинялася. Сходилося усе село, і мале, і велике приходило поглянути востаннє на любу Марусю. Дячки читали псалтир.

Не годен цього ніхто описати, що діялось з сотником, коли, вернувши, побачив єдину дитину на столі поміж свічками. У нього рвалось серце з жалю на шматки. Замість під вінець, повезли Марусю на кладовище біля церкви.

Поховали Марусю в замерзлу землю.

З весною загадали висипати могилу, обсадити барвінком, у головах посадити червону калину та поставити хрест.

Не стало в хуторі гарної, доброї, мов янгол, Марусі.

ХІ

Конашевич вже два роки з половиною учителював у Аксака. За той час лише одного разу стрінув у Києві запорожців. Вони розповіли йому про сучасне становище на Січі, але там ніхто ще не знав про те нещастя, яке скоїлося у Чепеля.

Через увесь той час Конашевич працював під рукою о. Плетенецького невпинно. Через Аксака приєднував шляхту православну, гуртував міщанство у церковних братствах і пильно слідив за тим, що на Україні діялось.

Те, що він бачив і над чим сумувала його душа, було дуже невідрадне. Ляхи, оп’янілі ще від солонецької різні і поменших місцевих козацьких розгромів, раювали по всій Україні. Жолкевського всі благословили і виносили попід небеса. Він називався одиноким оборонцем шляхетчини перед роззухваленим гільтайством. Пани, почуваючи за собою силу, щораз більше угнітали нещасних підданців. Народ втікав на Запорожжя.