Пан Аксак побагрянів:

— Ваша милість зволили забути, що і я належу до грецької церкви, і прошу покірно так зневажливо не висказуватися про мою віру.

— Нема що багато говорити: прожени його зараз. Його місце при конях, а не в шляхетських покоях.

— Не можу вволити волі вашої милості, бо я господар в моєму домі і я не малолітній.

— Знайшов свій свого, — говорив сердито пан сенатор. — Ви всі однакові і тільки блахманите очі Речі Посполитій, що ви їй вірні, а держитесь тої клятої шизми.

— Ваша милість! Гостинність має свої права, але рівночасно накладає на гостя певні обов’язки. Я ще раз прошу не обижати моєї віри.

— Я зараз звідси забираюся, — кричав пан Хлодніцький.

— Не обмежую волі вашої милості, за мою щиру гостинність платите мені обидою.

Пан Аксак вийшов від Хлодніцького червоний, мов буряк. За ним услід вийшов і пан Хлодніцький та став кликати свою службу, якій приказав зараз складати у купу речі і збиратися в дорогу. Ніхто не знав причини такої зміни. Служба знала, що тут посидять кілька днів, і розтаборились з цілим крамом.

Аксак пішов до жінки і розповів їй свою розмову з гостем.

— Хай собі їде. Ми до цього не дали причини. Будемо мати науку на будуче, щоб з ляхами у жодні приятелювання не заходити. Чого пан сенатор Конашевича чіпався? Гадав, що йому поклони битиме, а ми з цілою родиною прямісінько підемо до костьолу. Не знаю, чи то брак виховання, брак підстав товариської оглади, чи польська зарозумілість?

Пан Аксак вдоволився тим, що почув від жінки, і пішов до Конашевича:

— Прогнівив вашмосць сенаторський маєстат мого гостя, він зараз вибирається від мене.

— Коли я його прогнівив, то чого ж на вашу милість свою злість зганяє? Я запевняю вашу милість, що я поводився і говорив чемно і достойно. Краще мені було до нього на розмову не йти.

— Не роби собі, вашмосць, з цієї пригоди ні раз нічого. Він, погнівавшись на тебе, накинувся зневажливо на нашу благочестиву віру, а я, річ природна, цього собі чемненько, навіть надто чемненько, випросив. Я такого, не зважаючи на обов’язки господаря, не міг стерпіти.

У Конашевича заблищали радістю очі:

— Цього я і надіявся. Виходить, що наша церква знайде в потребі могутніх оборонців між нашими православними вельможами. Переді мною пан сенатор якось про шизму нічого не говорив, а це щастя, бо я був би не змовчав, а могло вийти ще поганіше.

Пан Хлодніцький, виїжджаючи, хотів попрощатися з панею Аксаковою, та вона заявила, що нездужає, і до нього не вийшла.

Він виїхав від Аксаків, не попрощавшись ні з ким.

Того дня вже панського обіду не було. Конашевич зі своїми хлопцями наїдав борщ і вареники зі сметаною.

В цілім домі настав давній порядок.

Конашевич заходив між київське міщанство. Всюди його радо приймали. Заходив між купців та ремісників цехових, бував на весіллях і хрестинах. Усі не знали, де його посадити. Загально звали його козаком Петром, "той пан Петро, що у пана судді Аксака живе, паничів учить і має у нього велике слово".

О. архімандрит, коли про це довідався, поїхав зараз до Аксаків. Він тою справою дуже зацікавився. Це копало пропасть поміж шляхтою римської і грецької віри і тим самим зближало вельмож до церкви.

— Петре, ти моя надія. Коли б ти знав, чого я по тобі жду, то ти би аж злякався.

Увесь час свого побуту в Києві не мав Петро жодної вістки з Чепелевого хутора. Часом стрічав Петро козаків з Січі, та ніхто не знав сказати, що у Чепіля діється.

Х

Як Петро виїхав від Чепеля з запорожцями, стало на хуторі, мов по війні. Січові гості нічого собі не жалували — ні їжі, ні напитків, і цілий домашній порядок пішов горідном. Тепер по тих співах, музиках і гульні стало в хуторі тихо, мов вмерця винесли. Усі відчували брак Петра, а особливо Маруся. Вона зразу не виходила цілими днями з своєї кімнати, де їй усе нагадувало коханого Петра. Усе, чого Петро дотикався своєю рукою, вона цілувала ніжно і берегла, мов дорогу пам’ятку.

Мама до неї не торкалася. Краще її було оставити саму, чим розважати, а воно само від себе перейде. Те саме робили і всі домашні. Горпина заходила до неї частенько, а тоді не було між ними іншої розмови, лиш про Петра.

За кілька днів важкого смутку Маруся отямилась і взялася знову за свою буденну роботу. Але вона дуже перемінилась за той час. Вона споважніла і зробилась мовчазлива, начеб її десять літ віку прибуло. Коли співала, то лиш у себе в кімнатці і то лише ті пісеньки, котрих Петро любив слухати.

Якось зимою випало сотникові поїхати з кількома козаками в дорогу на кілька днів. В хуторі хазяйнувала сама сотничиха з челяддю. Не було це нічого незвичайного, бо таке не раз траплялося, тепер, взимі, був час спокійний і не було жодної небезпеки.

Одної ночі, коли всі вже спали, почула Маруся, як дуже собаки на хуторі загавкали та й відразу замовкли. Це її чогось занепокоїло, і вона встала.

Мати каже:

— Певно, десь вовка зачули. Тепер якраз проти святого Миколи вовки у тічки збираються.