Пан Хлодніцький не знав, що на те сказати, і заговорив так:

— Годі ж, щоб пан був з хлопом за панє-брацє.

— Такого ніхто не вимагає. Хлопу навіть на думку не прийде з панами за одним столом сідати, але хай йому дадуть жити, щоб він знав, що його і чим може довільно розпоряджатися. Не треба його доводити до одчаю, бо то колись страшно помститься над Річчю Посполитою. Нас не задавите. З Наливайком козацтво не загинуло. Воно живе і кріпшає за Дніпровими порогами, там його ваша рука не досягне. Там ми безпечні і звідтам не перестане грозити небезпека панській владі і свавільству. Людей нам ніколи не забракне. Мальконтенти усе знайдуть щілину, якою на Запорожжя дістануться помимо погроз, шибениць і паль. Зброю ми самі вміємо кувати, а решту добудемо на ворогові. А тим часом Річ Посполита обезсилиться, створить орді ворота у свій край, а польські посли муситимуть вибивати поклони перед візирами, ханами і всякою мусульманською наволоччю, котра дрижить на спогад козаків, і набиває польським золотом турецькі кишені. А це золото опісля дістанеться нам, козакам. Вкриється Чорне море козацькими байдаками, задрижать мури Царгорода й інших приморських городів, і те польське золото привеземо до нас.

— Вашмосць, мені не поетизуй! — говорив пан сердито. — Ми приказали ваші байдаки попалити.

Конашевич на те лиш усміхнувся:

— Буцімто ми цього приказу послухали? Не жити нам без байдаків, без походів. Ми їх безвпинно будуємо.

— Такий непослух буде строго покараний, — каже сердито пан Хлодніцький. — Козаки до цього зобов’язані загодою.

— Неможливого зобов’язання ніхто не додержує, і той, хто такі вимоги ставить, повинен про це знати. На Україну нам дорога заперта, куди ж ми дінемось? Нас орда шарпає, забирає тисячки людей в ясир, а ми їх маємо шанувати? А як нам без байдаків на них іти? Козацтво витворило конечність. Зразу самооборона перед невірними, а опісля — гніт панів. А Польща, замість нам пособляти, нищить нас. Коли біда Польщу притисне, тоді козацтво їй добре, тоді, сипле обіцянками на всі боки. Коли ж небезпека мине, тоді козаки кидайте зброю і йдіть на панський лан, під канчук. А хто ж на таке згодиться, хіба нерозумний віл, а не лицар. Ми хочемо робити для інтересу загалу, пани роблять для інтересу власного.

Чим більше Конашевич запалювався, тим більше пан злився і багрянів. Він каже:

— Ти, вашмосць, засміло зі мною говориш. Ти подивись, на яких різних суспільних щаблях ми стоїмо. Ти занадто висунув свої козацькі ріжки.

— Ми на таких щаблях стоїмо, на яких нас провидіння поставило. Я не кликаний, був би не смів сюди прийти, не питаний, я був би того не говорив. Коли мене питають, мушу говорити правду. Моїх козацьких ріжків я ніколи не ховав і не мав потреби їх тепер висувати. Я сказав нагу правду, хоч вона була гірка, і я з цього радий. Чи краще було би, коли б я був лукавив, пестився до панської ласки та притакував поганим сплетням на моїх братів? Тоді би я сам собою мерзився.

Пан Хлодніцький був лихий і нічого не говорив більше. Настала прикра мовчанка. Конашевич ждав. Пан навіть не подивився на нього.

"Дурний черевань, — думав Петро, — зарозумілий, чорт не знать на що. Ой пани, пани! Проклянуть вас колись ваші внуки, як знидіють і підуть під чуже ярмо. Ми не раз ще впадемо, але піднімемося."

По дорозі стрінув його Аксак і покликав до себе:

— І яка ж там випала диспута?

— Так, як можна було сподіватися, їх милість пан сенатор не дуже був з мене радий. Не розумію, чому ті люде нічого не хочуть розуміти, хоч би викладав їм правду, мов на лопаті. Він так огородився своїм становим великопанським егоїзмом, що поза це не може видіти нагої правди.

Дальшу розмову перебив лакей, котрий приніс від ясновельможного сенатора прошення, щоб міг зараз говорити з вельможним паном.

Аксак вийшов.

— Слухай, ваша милість, мій достойний господарю. Я мушу звернути твою увагу, що ти держиш гадюку за пазухою. Як можна такому харцизові поручати виховання шляхетських дітей? Він їх виховає так, що вони колись тебе самого заріжуть.

— Що ж тут такого сталося?

— То харциз! — крикнув пан Хлодніцький. — То другий Наливайко росте.

— Що ж він такого сказав?

— Більше не міг сказати. Коли б це сталося в моїм домі, то я би його на тім проклятім чубі казав повісити. Він заповідав упадок Польщі, нашої спільної матері, заповідав бунт, непослух, розпинався за тим хлопством, з якого сам вийшов. Ну прошу, — говорив сенатор, б’ючи рукою по чолу, — і я міг на хвилю підозрівати, що то перевдягнений шляхтич. Так мене той хам своєю огладою обманув. Кажу, ваша милість, і прошу в ім’я наших шляхетських спільних ідеалів, прожени його зараз з дому, не дай затруювати шляхетських дітей бунтарською, хлопською отрутою, вижени його зараз, бо я не можу однієї ночі під одним дахом з ним ночувати.

— Не хвилюйтесь, ваша, милість. Я Конашевича знаю, та його спосіб говорення, але він зовсім не є кровожадним, то чоловік правий!.

— Ха-ха-ха! — сміявся злобно пан Хлодніцький, аж йому черево тряслось. — Хлоп — і правий чоловік! Зі мною повинен був говорити інакше, бо я йому нерівня. Ваша милість, не фортунний вибір. Хто вашій милості таке порадив? То, певно, якоїсь шизматицької голови концепт.