— Йди сюди ближче, Микитко! — а коли онук підійшов до дивану, на якому старий лежав так, несерйозно, ніби відпочивав від лежання в ліжку, мовив чомусь приглушеним голосом, довірливо: — А якщо нам купити свій транспорт?
— За що? — вирвалося у Микити. — І де?
— Он хлопець, що хата в мене в городі, купив собі нового автомобіля, а старенького свого продає. І не дорого. За тисячу. Як ти дивишся?
— А гроші?
— Нашкребемо. То й що?
— Уявляю собі той агрегат за тисячу! — усміхнувся Микита.
— Але ж їздить. Він на ньому, скільки я пам’ятаю, гасає, як навіжений вдень і вночі. Може, візьмемо, доки добудемо скриню з озера? А тоді можна буде приглядіти і щось краще?
«Запорожець», навіть виходячи з заводу, має вигляд несерйозний, кожна деталь, кожна частина говорить про його пролетарське походженння, а старий, та ще й застарілої марки, облуплений і з повітрязаборниками по боках — «вухастий», він нагадував віслюка, якому три чисниці до смерті. Одначе й відвернутися від нього нелегко, оскільки він мав і привабливий бік — ціну. Так, справді, це не «мерседес», не «форд» і не «тойота», навіть не його молодший брат ЗАЗ, але й ціна відповідна ! Він у п’ятдесят разів дешевший від названих іноземних марок і в дванадцять разів дешевший за щасливого родича.
Ціна переважала всі «за» і «проти».
Микита Єгорович запізнився на зустріч зі своєю командою акванавтів, зате він приїхав увечері на своєму лимузині і урочисто вибачився, бо мав справді переконливу причину.
А наступного ранку він зупинив свого автомобіля біля міського ринку, де працювали бульдозери, розвалюючи старі сарайчики, що вважалися магазинами, готуючи місце під нові приміщення. МАЗи завантажувалися кранами й вони від’їздили повні глини, каменю й різного сміття. Дивився на цю картину Микита Єгорович, і в його голові народжувалися думки стратегічного плану.
Довжелезні дрючки-балки дещо підточені шашіллю, може, на будівництво дачі не згодяться, а для плота це те, що треба! Чому для плота? Та тому, що пірс нічого не дасть. В одному місці опустиш свій пристрій, обдивишся — пусто, а далі що? Пірс же не перенесеш. А пліт може обійти все озеро. Тільки пліт і ніяких вагань. Дід не підведе. Все, що треба для озера, видасть! Микита Єгорович підійшов до «шкоди» з довгим кузовом і ровів комерційну розмову про те, що оті стовпи, які бульдозер закопує, слід відібрати й відвезти за місто. Водій погодився, але сказав, що вибирати, виносити й навантажувати тут нікому. Якщо це зробить хтось, він відвезе, хоча це й ризиковане, адже за місто. Не гаячи часу, Микита Єгорович погнав свого горбоконика за місто, на дачі за озером, а через годину автомобіль летів назад, набитий хлоп’ятами. Мурахами заметушилися вони на розваллях, серед білої куряви. Тягли обсипані глиною дрючки на тротуар і складали на купу. Що не скажи, коли люди в чомусь зацікавлені, їх підганяти ні окриком, ні плакатом не треба. На будівництві плота він був за прораба.
Яке добро — свій автомобіль. Треба скоби? Будь ласка! Микита майнув до міста, дістав на будівництві арматурних прутів, завіз у колгоспну кузню, «відстебнув», як він каже, червінця ковалеві і привіз сотню скіб. Ланцюг добув у цеху металобрухту. Ото бездонна криниця будь-яких металевих предметів. Микита як подивився, що туди привозять з різних підприємств, то вхопився за голову. Під прес йде таке, що слугувало людям сто років! Там цілі мотки новісінького дроту, сотні кілограмів! Бідони, банки, браковані ванни, де лише десь цятка чорна чи тріснула емаль. Дозволили б забирати потрібне людям, а натомість приносити справді таку ж вагу металу, так ні. Що з воза впало, те пропало…
Та вже бог з ним, про те нехай думають господарі підприємств. У Микити свій клопіт. На манір Остапа Бендера він мусить розбагатіти своїм шляхом. У своєму короткому житті він вже перепробував чимало різних напрямів і все не те, все кінчалося тупиком.
Розводив нутрій, навіть одружився для того, щоб не на одні руки. Нічого не вийшло, нутрії, коли його не було дома, попрогризали загородки й розбіглися, бо були голодні. Дружина не поділяла життєвих планів чоловіка. Мабуть, тому й сім’я ця розпалася. Тоді Микита звернув увагу, що на приймальному пункті порожнього посуду став працювати хлопець з вищою освітою. Не минуло й року, як біля того пункту вже стояв автомобіль «Жигулі» шостого випуску. Микита всілякими правдами й неправдами влаштувався теж на таку посаду в сусідньому районі. Та’не минуло й року, як його вигнали. Дякував богу, що хоч не судили.
Микита Єгорович передав по акту своє господарство більш спритному в цих справах молодикові, розписався за гроші, що вирахували за недостачу, й вискочив сухим з води.
Класики повчають, що життя — це боротьба. А за що люди у всі віки боролися? За краще життя. Якийсь час Микита Єгорович працював на заводі у відділі технічного контролю. Сто сорок карбованців на місяць і сімдесят карбованців премії за квартал. Це не те що для життя, для існування на світі — мало. Як же боротися за покращання долі? З ким? Всі люди поставлені в такі умови, що боротися неможливо. Станеш випускати більше продукції, тобі зріжуть розцінки і зарплата залишиться на тому ж рівні.