Таку списану лебідку він добув у залізничному депо. Майже за спасибі, якщо не враховувати дружні взаємини з начальником. Задоволений, у доброму настрої мчав по трасі, пригадуючи слова примітивного віршика, якого вчив колись у школі: «Все вдається, все біжить, тільки жити, тільки жить!..» Гадки не мав, що його чекає.

…Линув час, закінчили майструвати пліт. Микита Єгорович перевірив кожну скобу, якими було скріплено дрючки, кожну дошку, якими застелили зверху, щоб не ламати ноги в щілинах. Приробили уключини, а весла Микита Єгорович привіз, позичивши списані у таборі. Батискаф і лебідка на своїх місцях. Можна було б обійтись, як думав Микита Єгорович, капроном, та металевий трос надійніше.

Скільки радощів було, коли вся команда, відштовхнувшись від берега, опинилася на плоту, що непомітно й тихо рухався назустріч сріблястим хвилям.

— Всі на середину! — командував Микита Єгорович. — Не скупчуватися на одному краю! Боцман, приймай команду, а ми займемося своєю справою. Костя, на лебідку! Володя, задраїти кришку батискафа!

— Як? — образився Василько, у якого, як-то кажуть, сльози на кілочку. — А я? — адже він цього моменту чекав давно, а тепер на нього ніякої уваги. Засмість людини туди вкинули мішок з піском.

— Ти — людина! — зробив відкриття Микита Єгорович. — А ми людей бережемо! Спочатку треба провести спробу так, ухолосту. Перевірити герметичність!

Вода — річ підступна, вона знаходить всі невидимі щілини. Все, що на березі вважається надійним, під водою виявилося неякісним. Опустили батискаф, протримали десять хвилин, витягли і побачили у віконце, що на дні бочки хлюпає вода. Але вода-водою, а спущено під воду чотири метри троса. Всього чотири! А казали, що глибина неймовірна! Хоча це ж недалеко від берега. А нащо те «далеко»? Хіба вночі, поспішаючи, вони гнали човна на середину? Мабуть, відпливли трохи від берега й турнули, розраховуючи на те, що доведеться ж піднімати?..

Випробування й усунення недоліків закінчили, коли вже вечоріло. Тоді підпливли до берега, ланцюгом прив’язали пліт до плакучої верби, що росла корінням із води, забрали весла та інструменти й розійшлися, щоб завтра вранці розпочати випробування уже з людиною.

— Ти чого не спиш? — питала Василька мати, почувши, як він товчеться на старому дивані, який доживав свого віку на дачі. Пружини під ним грали і виспівували.

— Думаю! — мовив Василько по паузі.

— Мислитель! — відказала бабуся.

— І про що твої думки? — присіла до нього на ліжко мати.

— Про все, — відказав Василько, ухиляючись.

Лише Володя знав, про що думає його брат. Знав, та не сказав, навіть не натякнув про це, бо дорослі не завжди розуміють дітей. Не дай бог довідаються, що Василькові завтра спускатись під воду, обов’язково внесуть у це діло свої корективи.

Останнім часом Василько дивує не лише бабусю, а й матір та батька. Встає рано, вмивається. А то було не добудишся. Діловий, заклопотаний, навіть снідати забуває.

Сьогоднішній ранок не був виключенням.

Василько й цього разу став свідком чергового розгрому. Комусь їхній задум не дає спокою. Плота нема під берегом. Його відв’язано й відіпхнуто майже на середину озера. Коли зійшлися старші, почали гадати, хто б міг таке зробити? Мабуть, молодий, бо старий на середину озера не попливе.

— А чого йому пливти на середину, — заперечив Боцман. —Гарно веслом відштовхни, він самотужки туди дійде.

Як би там не було, а довелося роздягатися й пливти за плотом. Повернули на місце, не підозрюючи більше ніякої капості. А вона була. Микити Єгоровича ще нема, сидіти так нудно, вирішили спробувати без нього.

Та й нащо чекати, коли вже все на мазі. Принесли весла, ящик з інструментом. Костя Хімік десь дістав рятівне коло, облуплене й полиняле. Василько водив очима від одного з акванавтів до другого, чекаючи команди.

— Ну? — Боцман чомусь глянув на Володю.

Василько все це зрозумів так, як і належало. Швиденько, по-мавп’ячому заліз на бочку й пірнув униз, як проробляв це на березі десяток разів.

— Задраїти кришку!

Бочку накрили відкинутою кришкою, в петлі просилили баранці й почали закручувати. Володя взяв кінець чорного шланга, по якому мусить поступати повітря в батискаф, і проказав у отвір:

— Васильку, як ти там? — притулив кінець шланга до вуха. Почувши відповідь, кивнув Боцманові і сказав: — Все гаразд. Та коли що, ми ж почуємо і назад!

— Віра! — подав команду Боцман, і Костя поклацав рукояткою лебідки.

Батискаф відірвався від дощок і завис у повітрі на ролику, через який проходив трос. Двоє хлопців стали з обох боків батискафа й відвели від краю плота.

— Майна! — прозвучав голос Боцмана.

Затріщала відкинута собачка запобіжника, бочка чмокнула об воду й тихо стала занурюватися. Раптом ще недавно натягнутий струною трос одірвався від лебідки й полетів у воду слідом за батискафом. На якусь мить всі закам’яніли. Ніхто не чекав такого, адже трос надійно закріплено за валик лебідки. Кинулися туди, аж з валика хтось витяг шплінт, який тримав петлю троса. Оце була друга капость, і більш страшна, ніж перша. Не довго думаючи. Боцман скинув картуза, а тоді сорочку й штани й шубовснув у воду. Пірнув на глибину за тросом. Володя вхопив кінець шланга й запитав: