— Виходить, що не всі плітки пустопорожні? Як-то кажуть, на голому місці нічого не буває. Якщо вже люди гомонять, то щось там є! І як ви собі думали діяти далі? — допитував Микиту Єгроовича фінінспектор, а все його оточення чекало розв’язки.
— Ми ще не замислювалися щодо цього.
— А замислитись треба було! — заговорив службовим тоном міліціонер, батько Ірини і Каринки. — Треба погрузити вещ на лафет і повезти в місто. Там буде створено комісію…
— Спасибі за підказку, тільки, мені здається, ми обійдемося і без міліції. Тут хуліганів нема, ніхто порядку не нарушує. І взагалі вас сюди не запрошували! — ледь стримував себе Микита Єгорович, оскільки не чекав такого повороту справи. Передчуття йому підказувало, що воювати з цими дядьками складно. На їхньому боці закони і всілякі інструкції, а як їх повернути собі на користь, вони знають. Дивувало й те, як швидко вони пронюхали. Кажуть, земля слухом повниться, але почути можна лише кимсь промовлене…
— Можете не сумніватись. Ми вже в такому ділі перевірені. Он той сейф знайшли і здали. І зараз ми думали подивитися, що в ньому. При свідках, звичайно, і здати куди слід, — мовив Микита Єгорович.
— Так ми і є «куди слід», — підказав Комаровський і засміявся. — Чи показати документи? Товариш Золотушний, ви готові? — запитав він, не повертаючи голови.
З-за його спини вийшов невеличкий, гостроносий в окулярах сивенький чоловік з облупленою металевою скринькою. Опустив її на траву і, поправивши окуляри, став оглядати сейф. Задля чогось обійшов навколо нього й опустився навпочіпки біля замка. Щось слухав, нюхав, заглядав у отвір, прочистивши його цвяхом. Тоді розкрив скриньку й дістав ручну дрель. Просвердлив дірку у замку неподалік від отвору для ключа, встромив туди швайку з загнутим кінцем. Щось клацнуло. Тоді він дістав «фомку», підважив дверцята. Ще одне зусилля, і він відкрив їх, поставив вертикально. Далі не пускала чи то іржа, чи, може, вони взагалі не відкидалися до кінця.
Не змовляючись, гості кинулися до сейфа. Першим нахилився фінінспектор. Витяг пачку грошей, переперезаний банківськими стрічками.
Сейф щільно був набитий червоними тридцятками. Фінансист висмикнув по купюрі й роздав тим, хто його оточував, промовляючи:
— Які гроші були колись! А зараз нікому не потрібні папірці. Виходить, що цього разу ви, як-то кажуть, дали маху! Хоча… — і почав викидати гроші на траву. Він не помилився, під грошима були невеличкі плескаті коробочки темного кольору. Взяв одну з них і підняв кришку. На чорному оксамиті лежав блискучий ланцюжок і медальйон. Двома пальцями підняв ланцюжок і мовив зі знанням справи:
— На сучасні гроші — це біля трьох тисяч!
— Невже? — здивувався міліціонер.
— По-перше, саме золото дещо коштує, а по-друге, тут же камінчик… ви бачите, як виграє синім, а сам ніби-то білий, прозорий. Діамант чистої води! Так, товариші члени комісії, — звернувся Комаровський до тих, що з ним приїхали. — Влаштовуйтесь, хто як може. Ось тут при свідках будемо складати акта. Стільчик знайдеться?
Володя метнувся до сарайчика і приніс табуретку.
— Прошу, — сказав фінінспектор, всадовлюючи на табурет молодика з папкою, свого підлеглого. — Іван Ілліч, принеси сюди саквояж. Ми ж не повеземо у місто з сейфом. Складемо туди…
А коли закінчили складати акта й переписувати все, що було в сейфі, Микита Єгорович, ніби між іншим запитав:
— І скільки це в цілому? Я маю на увазі гроші? На яку суму тут?
— Я вам не можу сказати точно, — почав було інспектор, та його якось сердито перебив Микита Єгорович.
— Приблизно!
— Ну, якщо приблизно, — тягнув слова інспектор. — Виходить сума, заради якої варто було якщо не висушити озеро, то обмацати все дно… Точніше буде відомо потім. А нащо вам знати?
— Привіт! — вигукнув Микита Єгорович. — Як це нащо? Ми півліта бовталися у воді, шукали все це. Знайшли, здаємо державі, а в нас питають «нащо?» Ви киньте такі собі жарти! Ми маємо право на проценти від знайденого.
— Але ж ви не здаєте, ми забираємо…
— Хто вас сюди запрошував? — вже почав нервувати Микита Єгорович. — Ми не злодії якісь, ми перший сейф здали і другий повезли б. І розкрили б при людях! Нащо ж ви з рук вириваєте? Та й не в мене, а ось у дітей…
— Це ви правильно підмітили,. Процент вам справді якийсь належить, але його доведеться здати в дитячий фонд. Так тепер заведено. Ви знаєте, що є такий фонд?
— Мені знати не обов’язково! Ось у них питайте? Шановні хлоп’ята, ви знаєте, що у нас у державі є дитячий фонд? Ви якось на собі його діяльність відчули?
Хлопці переглянулися, знизали плечима.
— Так ось, нікуди ми здавати нічого не будемо. У нас свій дитячий фонд. Чи оце не діти? А ті, хто у фонді, мусили б мати сором і не відбирати в дітей під маркою фонду!..
— Як це не відбирати? — обурився гість.
— А так! Он у Донецьку школярі знайшли скарб. Так його поділили між державою і дитячим фондом. А діти залишилися, як-то кажуть, з носом! Той, що випрошує милостиню — старець, а той, хто віднімає її, називається бандитом! Діти не знають, куди пішли ті коштовності. Може, на зарплату та на премії дорослим дядям, які організували фонд, щоб мати собі тепле місце. Зараз вже стільки розвелося тих фондів, що волосся на голові не вистачить!.. Ми на таке не підемо! Це наш колектив. Ми проголосуємо і результат вам скажемо. Ми не будемо купувати на ці гроші джинси, хоча декому з нас вони б не завадили. Ми збираємо кошти на будівництво батискафа! Ось для чого існує наш фонд. Ось для цього ми працюємо, заробляємо гроші і приносимо користь людям.
— Розберемось, — буркнув фінінспектор, застібаючи саквояж.
— Копію акта залиште, будь ласка! — мовив Микита Єгорович і підморгнув Боцману. — А то я вас знаю! Прошу! — передав папір Володі і мовив у спину інспектору: — Хоча б подякували нам за клопіт!
Машини, розвертаючись, смикалися взад-вперед. Вибравшись на шлях, набирали швидкість.
Микита Єгорович мовив услід:
— Кесарю Кесареве!..