Настали нові часи. Є можливість боротися. Щоправда, не як хижаки, хто в кого вирве більший шмат, а боротися в розумінні працювати, заробляти. Чим більше зробиш якісної продукції, тим більше матимеш зиску. І не на десять відсотків, як було колись, не на двадцять, а на сто, двісті, а то й тисячу! Чим більше зробиш, тим більше матимеш і ти, і держава, якій заплатиш якийсь там процент. Ось цей момент не проґавити б, бо хто його знає, що буде завтра.

Створюються кооперативи, люди самі собі начальство. Микита теж горить бажанням, та що робити без початкового капіталу? Он під горою працював кооператив по виробництву шлакоблоків — це ж будівельний матеріал, дефіцит, який люди, як-то кажуть, з руками відривають. Людям користь, і кооператорам добро. Але ж вони починали не з голими руками. Хлопці збирали гроші на автомобілі, а вклали їх у будівництво примітивного пристрою. Якщо ж поталанить Микиті Єгоровичу зі скарбами на дні, він має на меті купити машину, про яку він прочитав у журналі. Американці зробили такий пересувний апарат, що робить цеглу чи блоки з будь-якого матеріалу, з піску, з каміння чи навіть з глини, а то й чорнозему. І не треба ні цементу, ні гравію чи жужелиці. Підігнав машину під кручу, увімкнув електричний двигун і все. Металеві лапи самі гребуть з кручі пісок чи креймахи, збризкують якоюсь клейкою речовиною, пресують і викидають готову продукцію.

І машина недорого коштує, всього сорок тисяч доларів, це, як на комерційні ціни, біля двохсот сорока тисяч карбованців. Для простого смертного дорогувато, але ж яка машина! З нею всіх конкурентів можна заткнути за пояс і вийти в міліонери прямим курсом. Ось для чого згодились би скарби, що лежать на дні озера без діла.

Такі думки додавали сил і бажання працювати. Звичайно, з помічниками про це ні гу-гу, малі ще займатися бізнесом. Хоча, там у них, як-то кажуть, за бугром, бізнес не вважається криміналом, навпаки його прищіплюють з малих літ. Може, тому вони й живуть по-людськи. Доки наші акселерати шикуються на лінійках у таборах та цілуються поза кущами, там такі їхні ровесники займаються ділом, входять в життя не утриманцями, що сидять на шиї у тата і держави, а повноправними громадянами, які працюють, і мають…

Може, й своїх залучити до пошуків? А що це дасть? Працюють вони й без того завзято, а на випадок невдачі, буде велике розчарування. Ні, мабуть, не треба. Робимо батисткаф — спробу зануритися під воду. Якщо все гаразд, тоді будемо обдумувати подальші плани, пов’язані з морем.

Микита думав про хлопців, навіть гадки не маючи, що саме в цей час вони якраз перемивають його кісточки. Дівчаткам нічого робити, і вони прийшли до хлопців у майстерню. Вони лише спостерігали спочатку за діями ровесників, слухали їхні технічні розмови.

— А краще б зробити два отвори для рук, — міркував Боцман. — Це ж просто, два отвори у бочці, приварюємо два патрубки коротенькі, на них надіваємо гумові гофріровані труби, на кінцях — гумові рукавиці.

— Просто та не дуже! — заперечував Володя. — Де ти візьмеш такі гумові та ще й гофріровані труби? Ну, рукавиці, ясно, можна дістати в електриків. А як прикріпити трубу до металевого патрубка?

— Це елементарно. На хомутики візьмемо…

Каринка розглядала оцинковану бочку з привареними петлями, з отвором і квадратним віконцем, до якого Володя підганяв прозору пластину плексигласу, з повагою, дивилася, як на щось недосяжне для її розуму, а Рая все морщила носика й намагалася причепитися будь до кого, підколоти, висловити свою недовіру. Одне слово, зануда та й годі.

— І в цьому відрі ви хочете під воду? —смикала вона плечиком. — Цікаво, хто ж наважиться залізти в цю мишоловку?

— Та я! — вигукнув Василько.

— Хіба що!

— Думаєш, тому, що малий? — втрутився в розмову Володя.

— Ні, тому що дурний ще, не розуміє.

— Тоді сам полізу!

— Ой, теж мені Діоген! — засміялася Рая штучним сміхом. — Як же ти там помістишся, хіба що частинами? — І знову сміх.

Володя не витримав і ловкими рухами забрався у бочку, присів навпочіпки. Рая підійшла ближче, зазирнула, ніби не вірила, що бочка має дно, і, знизивши плечима, мовила:

— І все одно у вас нічого не вийде.

— Ти так думаєш?

— Переконана. Самі ви нуль без палочки, а оцей ваш генеральний побавиться тиждень-другий і майне світ за очі!

— Чого це він майне?

— А чого майнув Валентин Костянтинович?

— Ну, здрастє! Прирівняла. Валентин Костянтинович одружився.

— Ви думаєте, що цеп не може одружитись?

Останній аргумент примусив всіх замислитись. Рая торжествувала. Вона ходила від верстака до бочки, від бочки до стовпа з тисками, на яких Володя, затиснувши болта, прикручував гайку. Рая продовжувала:

— Одружиться ваш Микита Єгорович і тю-тю-у!

— Та ми й без нього, — почав було Володя, та Рая перебила.

— Опустите під воду бочку?

— Не віриш?

— Чому? Вірю. Опустити можна, та підняти як?

— Лебідкою, як же ще! Бочка ж на ланцюгу.