Про УКРЛІТ.ORG

«Акванавти» або «Золота жила»

C. 5

Чабанівський Михайло Іванович

Твори Чабанівського
Скачати текст твору: txt (216 КБ) pdf (192 КБ)

Calibri

-A A A+

— Це ж яке озеро? — насторожився Микита. —Назва?

— Та біс його знає! Хіба це Чорне море, щоб йому назву давати. Це за Новим Гаєм…

— Так ви й самі точно не знаєте?

— Я-а? — образився старий. — Як же я не знаю, коли я сам те діло робив. Та про що говорити, майже до самого озера соша з деревами обабіч. То не просте озеро. Та-ак, то не просте озеро… — і умовк старий, замислився.

— Діду, не тягніть жили, далі! Ви заховали свої скрині в тому озері? — навіть встав з-за столу Микита й почав міряти кроками світлицю. — Я помиляюсь?

— Трохи, — кивнув старий і взявся за поперек. — Той триклятий Милован мене покалічив навік! Ніч. Ні біса не видно. А він жене мене в болото. Надибали на човна в кущах. Він тягне його до бестарки, я підпихаю. Витягли носом на берег. Дурні старі, хоча… тоді ми були, звичайно, дурні, тільки не такі вже й старі. Прив’язати б за щось човна, щоб він не смикався взад-вперед, а ми кинулися до скрині, що лежала в задку. Рачкували, силкувалися, з горем пополам стягли на край і не втримали в руках. Як чортобухнула вона в човен і перекинула його прямо біля берега. У мене тоді в середині щось луснуло і засіла в мені хвороба така, про яку навіть говорити ніяково й до лікаря показуватися соромно…

— Я знаю, що то за хвороба. Погана хвороба, тільки гарних хвороб не буває. Далі! Що скриня?

— Потонула. Там вже біля берега глибоченько, а далі, кажуть, ніхто ніколи дна не діставав. Так ми ото першу вже й не чіпали. Затягло жабуринням і бог з нею. А другу ми таки втягли на човен і потопили вже трохи далі від берега.

— І що, після війни ніхто про це не знав, окрім вас?

— Та чого там, ще у війну, зразу після визволення, як наші прийшли, заявився Милован на автомобілі. Солдати дістали баграми, тоді зачепили ланцюгом і автомобілем потягли на берег. Це ту, що була ближче…

— А друга? — насідав Микита.

— Там! — розвів руками дід. — Десь на глибині. Я оце скільки живу, стільки й думаю про неї. Мабуть же, в ній щось дороге, якщо Милован не кинув її у той скрутний час і не дременув у тил з усіма. Тільки як її дістати?

— Діду, діду! — хапався руками за голову Микита. — Чого ж ви мовчали? Чому мені не сказали раніш, чи думали самі дістати? Все одно один чоловік її дістати не зможе. Я маю на увазі сильного молодого чоловіка, а про вас і говорити не варто! Чого ж ви мовчали? Я чув, казали про вас, що скупий і всяке таке, але дійти до такого…

— Та не скупий, не скупий я, Микитко, а розумний! — підняв палець дід і хитренько захихикав. Тоді налив у чарки і продовжував: — А розумний!

— Який же це розум: сам не гам, і другому не дам! — сердився Микита. — Самі все життя пішки проходили, і я на велосипеді. А то мали б автомобілі і все таке…

— Помовч, онучок! Не казав я, бо безполєзно! Те озеро облюбував собі найголовніший наш начальник, що в місті. Йому побудували там на березі дачу і провели асфальтовий шлях, посадили дерева. Так що до того озера ні я, ні хтось інший за три версти й носа сунути не міг. Там же була охорона, як на державному кордоні. А він собі блаженствував, на озері завів чорних і білих лебедів. Це ось тепер його кишнули, а дачу передали піонерам…

Микита не міг зупинитись. Все ходив по хаті. Навіть випив настоєчки. Його думки були вже десь далеко звідси, як ті хмарки, що летіли в далечінь від легенького подиху вітру. Микита вже оглядав те озеро з висоти пташиного лету.

Старий захіхікав і продовжував:

— А я оце думаю, як же в нас люблять начальство! Ти чуєш мене? Ти тільки послухай, що я чув! Тому начальнику привозили всякого харчу і питва стільки, що й зараз ще є! Вже два роки минуло! Кажуть, що хлоп’яки пірнають під кручею в озеро й добувають з муляки пляшки шампанського та коньяки! Ото прямо ящиками опускали у воду, там б’є джерело холодне з-під кручі, там вони холодненькі були влітку і взимку. При одній температурі. Стільки навозили, що й зараз ще є…

— Діду, а ви можете хоча б приблизно показати те місце, де ви потопили другу скриню чи сейф?

— Мабуть. Тільки біс його знає. Воно ж все позаростало, не впізнати. Я вже ходив там з вудками. Нібито воно й не воно. Верби у війну на топку позрубували, наросли нові дерева. Та вже якось буде. Без човна не обійтись. Я вже приглянув в одному дворі, лежить під повіткою розсихається. Чоловік помер, а жінці він на біса.

— А там, кажете, піонерський табір?

— Вже друге літо.

— Ви ходити можете?

— Так, по двору…

— Одягайтесь. Швиденько!

— Та чого така нетерплячка, я сорок років чекав…

— Вважайте, що дочекалися! Нічого думати. Вудки у вас є. Підемо шукати хороші місця для риболовлі.

— Та ноги в мене кляті, не дуже надійні…

— Ви ж не самі. На плечах принесу! Тут по дорозі хтось підкине, а там потихеньку, поспішати не будемо. Я мушу сьогодні ж провести рекогносцировку і виробити план. Час лине, а там, дивись, ще заявиться ваш Милован!

4. БЕЗ ПОМІЧНИКІВ НЕ ОБІЙТИСЬ

Кажуть: гуртом можна й батька бити. Аби тільки знати за що. Це жарт, та головне тут не «батько», а «гуртом». До такого висновку дійшов Микита, поплававши на човні по холодному озері. Він повісив на капроновий шнур молоток без ручки і, опускаючи його на дно, розраховував металом натрапити на метал, а вже тоді, встановивши місце сейфа, залишити буйок і ламати голову над вирішенням другого питання. Змарнувавши день, Микита зрозумів, що це не той шлях. Він подумав увійти в контакт з піонерським табором.

 
 
вгору