— Забери її, жадоба!
3. СЕКРЕТ ДІДА ЗАХАРІЯ
А тепер займемося Васильковим супутником, з яким йому випало не лише летіти в одному літаці, а й у двох таксі їхати до аеропорту і вже дома з аероиотру до будинка. Він теж їхав з моря додому, теж був городищенцем, земляком.
Микита Сирокаліт, так його звали, приїхав додому і наступного дня змушений був знову покидати квартиру. Справа в тім, що його кличе до себе в хутір Калиновий дідусь Захарій. Дід, Микита про це знав, хитренький і скупенький. На всіх родичів, особливо на молодих, дивився з підозрою, ніби всі вони зазіхали на його високий будинок на околиці, на садок, худобу і пасіку. Усіх сторонився, жив відлюдкувато, а це згадав про онука. Не важко змикитити — відчув подих старезної баби з косою за плечима.
Треба їхати. Це недалеко відіміста, кілометрів тридцять п’ять, а там ще зо три кілометри. Вийшов з автобуса й замислився, чекати попутку чи рушити пішки. Звернув увагу на стрілку-покажчик. Як люди розмовляють, так і пишуть. «Калинів» написано правильно, а поряд стріла, що вказує на шлях проти лісосмуги. Початок слова українською мовою, а кінець — російською: «ЩАСТЬЕ». Нахилився, підібрав камінець (у цих краях крейда на кожному кроці) й виправив помилку, перекреслив дві останні літери і вгорі дописав «Я».
Йшов грунтівкою, не поспішаючи. Щоправда, вже на околиці його наздогнав дощ, довелося прискорити ходу. Дід Захарій чи Захарко завжди веселенький, метушливий, сьогодні був пригнічений не то хворобою, не то просто передчуттям прощання з цим прекрасним і клопітким світом. Микита звернув увагу на те, що не було у дворі вуликів — старий продав пасіку. Виходить, що готується капітально. Мабуть, і покликав для невеселої розмови.
Ні, як виявилося, дід не дуже корився часові і хворобам, гнувся, але не ламався. На онука поглядав не без заздрощів, а то хіба — і зріст, і вік, і спортивна статура. Щоправда, не подобалися нависаючі брови, у цьому якась зверхність і навіть жорстокість. Хоча, дід пам’ятає, в дитинстві він був лагідний і чуйний до тварин, кішок не мучив і пір’я з хвоста в голубів не висмикував.
Зрадів дід онукові, закректав, встаючи й тримаючись за поперек. Заторохтів тарілками, задзвенів склянками. І сам не втримався, хильнув малинової наливки. Дуже любив цей напій за його Вдухмяність і райський смак. Організм ветхий, не став противитись хмелю, розкис, розм’як, і старий, як і належить людині, що вже прожила своє життя, поринув у спогади. Микиті не дуже хотілося вислухувати все те, про що говорилося, писалося й показувалося в кіно й по телевізору сотні разів, та мовчав, кивав, вдавав зацікавлений вигляд.
— …Я в городі при базі був їздовим. Возив начальника і ящики, коли треба було. Аркадій Борисович Милован, мій начальник, шанував мене на всі сто! А то хіба, я вмів тримати язик за зубами. На такій роботі, чоловіче, це головне! Хороший був чоловік, нехай йому легенько гикнеться, коли живий десь, якщо ж помер, то царство йому небесне… Ти чого смієшся?
— Та думаю, що такому чоловікові царство небесне не сниться.
— Чому це? — схилив голову на плече старий.
— Посада не дозволяє.
— Та ти що, то був золотий чоловік! Ти думаєш база, де капуста, огріки в діжках та помідори? Чоловіче! Ти хоч раз був у магазині, де продають обручки, серги, золоті годинники і все таке… дороге. Так вони все получали з нашої бази! Та ти що! Біля нас самої охорони було, як біля банку! Щоправда, коли наблизився фронт, усіх їх ніби вітром здуло! Втікали ми з ним самі. Уявляєш, на підводу вночі погрузили дві металеві скрині… А які ж важучі! Ми їх ледь-ледь по дрючках вгору витягли. Тоді соломкою обкушкали й гайда! Тільки далеко не заїхали… Та що говорити, таке творилося, що не розбереш, де чужі, де наші. А тут ще ув’язалася з нами моя кума!
— Баба Палажка?
— А то хто ж.
— Чому ви її кумою звали?
— Бо кума… — замислився старий. — У тридцять третьому помер мій кум — її чоловік, Нестір, а в мене — моя Парасочка, царство їй небесне. Залишилися ми з кумою. Куди подітися? Так і жили. Вона. так і звала мене все життя кумом, а я її кумою, — тяжкі були спогади, вони примусили старого ще раз взятися до карафки. А випивши, подивився на онука крізь хмільний туман і продовжував: — Так я оце хотів тобі розказати один секрет. Нікому не казав, усе сам чекав моменту, не дочекався. Хоча, дочекався, та… пізно. Зносився організм, скрипить. А на погоду так хоч плач. Дощ ще десь у Харкові, а в менре коліна, як немазані колеса…
— Я вам співчуваю, діду Захарію, тільки ж давайте про ваш секрет, а то ви мене заінтригували. Може, й справді, щось варте уваги?
— Варте, варте, онучок! — запевнив старий. — Так слухай, погрузилися ото ми і гайда! А вночі, куди не сунемося, а воно бах та бах! То снаряди, то бомби! А світлячки по небу так і гуляють. Зупинили нас солдати на Колядівському шляху і кажуть, куди ви? Там вже німець! А куди ж нам? Назад! А він же паразит йшов тоді не навалом, а своїми мацаками захоплював цілі області, брав у полон цілі армії! Ми ото назад. Доїхали до хутірця Калинового, що ото за чорним лісом, і стали. Що робити, питає в мене Милован. Не віддавати ж окупантові такі скарби? Каже, паняй до озера, що за верболозами…