— Чого набурмосився, — смикала за руку бабуся. — Вже літак йому не такий! Прямо сил моїх нема! Щоб я хоч раз куди поїхала з тобою!..
Несерйозною драбиною з металевих прутиків льотчик піднявся на три вершки від землі, відкинув легенькі і дзвінкі дверцята з алюмінію й вигукнув так урочисто, ніби запрошував до космічного корабля:
— Прошу!
Нічого іншого не залишалося, як проковтнути образу й підкоритися долі. Може, й ще б повагався, так міліціонер над головою. На випадок непорозуміння він же обов’язково втрутиться і буде на боці бабусі.
Неохоче піднявся в літак, сів на вузеньку лаву під стіною — теж якесь хистке й ненадійне, бо з дюралі, відкидне, тимчасове. Почав оглядати літак з середини. Металеві ребра стін, квадратики потьмянілих заклепок, уздовж стіни поза спиною з десяток сталевих тросиків тягнуться від хвоста до кабіни.
Як же льотчики пробиратимуться до себе в кабіну, коли все тут завалене майже до стелі ящиками? Виходить, просто. Один з них подерся вгору й рачки проліз під стелею. Другий, оглянувши пасажирів, що всілися на лавах попід стінами, дістав звідкілясь сірі пакети з грубого паперу й почав роздавати. Василькова бабуся запитала, для яких це потреб?
— Для всяченських, — відказав дід. Він повісив свого костура гогулиною за один з тросів на стіні й почав розкладати в пакунок яблука, дістаючи з кишень піджака.
Всі троє льотчиків зайняли свої місця в кабіні. Тоді над ящиками з’явилася чубата голова одного з них і заговорила влесливим жіночим голосом:
— Громадяни пасажири, прошу уваги! Екіпаж літака АН-2 радий вітати вас на борту нашого лайнера! — і чомусь зупинив свій погляд на обличчі Василька, який не міг приховати критичного виразу. — Рейс виконує чорноморський екіпаж. Командир екіпажу льотчик найвищого класу Анатолій Петрович Синиця. На зльоті й під час посадки у салоні не курити і не… сміятись! — і посварився пальцем на Василька. — Ноу смокінг!..
— У салоні!.. — зневажливо буркнув Василько. Запрацював двигун, замигтів пропелер, машину затрясло, як у пропасниці. Та злетіли й почали набирати висоту нормально. Однак вгорі, мабуть, вітер був сильніший, літак почало погойдувати. Скрипіли ящики з чимсь важким. Пасажири то нахилялися, ніби намагалися стати рачки, то билися спинами об ребристу стіну фюзеляжу. Старий хапався за свою палицю, зачеплену, за трос, зависав на ній, і літак в той момент чомусь завалювався на ліве крило.
Над ящиками знову з’явилася чубата голова льотчика.
— Діду! — закричала вона, щоб пересилити гуркіт двигуна. — Що за жарти? А ну зніміть свій костур з тяги, ви ж нас збиваєте з курсу!
Старий зняв свою «третю ногу» з троса, й літак полетів більш упевнено. Однак пасажири вже розм’якли. Тепер навіть тихе й непомітне погойдування вимагало їх звертатися до тих пакетів, які було видано заздалегідь. Старий почав вибирати з свого пакета яблука й перекладати їх назад, в кишені піджака.
В Городище прибули за розкладом. Молодик, що летів з ластами в торбі за спиною, піймавши таксі в аеропорту запросив і бабусю з Васильком. Хоча їм розмовляти ні про що, та молодик, мабуть, відчув якусь близкість до них, оскільки й там їхали в одній машині. На Василька він не звертав якоїсь особливої уваги, і хлопець теж до нього н(1 придивлявся. А жаль, бо це була не остання їхня зустріч.
2. «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»
Василько давно помітив, що коли ти почав дивитися футбол у себе дома, то додивитися можеш у сусідів. З кожного відчиненого вікна свого чи іншого будинку чути одне й те ж саме, або один матч, або голос співака чи співачки, або кіно. Передачі однакові, але люди їх дивляться різні. Цього вечора демонструвався кінофільм «Червоне і чорне». Василько порадував татка і маму своїм приїздом і відпочивав від відпочинку у курортному місті.
Забравшись на канапу з ногами й поглядаючи на екран, він мав у голові свої думки. Не міг змиритися з тим, що до них у місто можуть літати лише неповноцінні літаки, бо для справжніх, як сказав дядько Микита, — молодик з ластами в торбі, немає бетонки. Всього навсього! «Ось прославимо своє місто, — обіцяв той спортсмен. — Тоді й на нас звернуть увагу». А як? Якби ж хтось з цього міста полетів у космос чи придумав якусь дивну машину… Він би й сам погодився летіти на місяць і далі, аби місто Городище написали на карті крупними літерами. Без цього бетонки не буде…
А на екрані тим часом коїлося чудне й незрозуміле. Гарна молода тітка у старовинному білому вбранні вночі вийшла на балкон з ножицями в руках. Підняла руку до голови, чик — і пухната коса впала у її підставлену руку.
Жінка нахилилася через бильце й сказала комусь тихим, хворобливим голосом:
— Це тобі посилає твоя служниця на знак вічної вдячності. Я відрікаюся від свого розуму, будь моїм повелителем!
Молодий дядько в білих панчохах, така була колись мода, впіймав ту косу і притулив до губів. Тоді помахав рукою тій жінці й чкурнув у кущі, ніби злодій.
Неподалік від телевізора, на столі, світилася настільна лампа з прозорим зеленим абажуром, від якого обличчя Володі, Василькового брата, здавалося вилитим з кольорового скла.