Про УКРЛІТ.ORG

«Акванавти» або «Золота жила»

C. 19

Чабанівський Михайло Іванович

Твори Чабанівського
Скачати текст твору: txt (216 КБ) pdf (192 КБ)

Calibri

-A A A+

— Дивись, он у хлопця кров з ноги, — кивнув сторож на Володю. — Залийте гасом, щоб не загноїлася… — а сам пішов у сторожку й почав складати в торбу якісь пожитки. На нього вже не звертали уваги.

Щоб не тягти час, Сорокаліт наказав команді напнути трос так, як він і був, а сам поїхав за трактором. Можна було б і лебідкою, та незручно, ні до чого її кріпити. І потім, діставши, треба буде його транспортувати кудись. Та й відкрити — теж проблема. Микита Єгорович перш за все завернув додому і доповів старому, що сейф знайшли. Так, як і казав дід, — недалеко від берега. Хто накидав туди колючих гілок, дід не знає і ключів від сейфа в нього нема. Він же був лише їздовим.

Як не ламав голову Микита Єгорович, виходу не знаходив. Доведеться все робити прилюдно, інакше можна влипнути в серйозну халепу. Трактор був зайнятий на городництві. Звільниться лише увечері. Тоді й приїде На озеро. Микита Єгорович повернувся сам. А тут нова сенсація. Виявляється, що стовп чи пеньок, до якого кріпився один кінець троса, хтось підпиляв. І знову, постало питання: хто?

— Хто? — запитав уголос Микита Єгорович.

— Та це наш бородань, — упевнено заявив Боцман.

— Звідки в тебе така підозра?

— Це не підозра. Він раніше потихеньку нам шкодив. І гілля — його робота! І тут… — Боцман вказав пальцем на сліди гумових чобіт, де підошва мала «сосонку», — Це ж його чоботи! Ми спеціально не топтали слідів на сирому біля пенька.

— Він тут зараз? — насторожено запитав Микита Єгорович.

— Спить у холодку за штабом.

— Пішли! Зараз все з’ясуємо! — мовив Микита Єгорович, рішу’ че крокуючи берегом.

Під наметом, де любив відпочивати у спеку старий, його не було. Не було його і в сторожці. Зникли всі його речі, одяг, що висів на стіні, Микита Єгорович побачив у кутку гумові чоботи, підійшов, підняв, повернув підошвою — «сосонка».

Що все це означає? Якщо він знав про сейф, то чому не зробив спроби дістати його? Задля чого закидав те місце колючими гілками? Не мав змоги дістати? Скільки завгодно. Взимку тут нікого… Хоча! Озеро охороняється круглий рік. Мабуть, він чекав. Дочекався, а тут ми… Не дійшовши висновку, Микита Єгорович спрямував свої роздуми в інший бік: як зберегти скарб? Зараз прийде трактор, накинемо петлю троса, витягнемо на берег, а далі?..

…Витягли.

Почекали, доки стече багнюка. Не даючи висохнути, лопатою обшкребли все, що поприростало до металу, який покрився товстим прошарком іржі і дрібних пузириків, що нагадували собою темну спину камбали. Відкинули борт причепу, поклали дрючки й гуртом витягли його вгору, посунули на середину й, набившись навколо нього на платформу, гуртом повезли до кузні, бо тут його не відчинити. Поїхали всі, бо цікаво.

Сорокаліт не радів знахідці. Діяв і говорив то роздратовано, то просто сердито.

Коваль—сивоголовий, просичений вугільним чадом і тютюновим димом, коли скинули знахідку на землю, підійшов, уважним професійним оком обдивився сейф і мовив, зітхнувши:

— Таку сатану нічим не візьмеш, тільки автогеном…

— Але ж обережно! — попередив його Микита Єгорович.

— А що в ньому? — запитав коваль.

— Звідки мені знати, — невдоволено відказав Микита Єгорович. — Коли втікали, то все кидали. Може, коштовності, гроші і ще що… Звідки нам знати? Ось заглянемо в середину і все побачимо.

Автогеном випалили метал навколо замка й підняли важкі, подвійні чи спарені дверцята. Проіржавіли і завіси. Коваль підважив дверцята ломом, і вони з тихим потріскуванням піднялися. Сейф був набитий паперами, вони розбухли від води, що просочилася в середину, мабуть, ще тоді, коли його скинули в озеро. Чи то іржа, чи верхні прошарки паперу, набухнувши, не пропустили воду далі. На документах розпливлося чорнило, але залишилося все надруковане типографською фарбою.

Коваль витяг першу папку, стрічки якої відпали, підняв верхню палітурку, і на першому ж документі всі побачили металевого орла з розкинутими крильми. А в лапах у нього коло і свастика.

Ця картина Микиту Єгоровича ошелешила. Виходить, що він шукав одне, а знайшлось зовсім інше. Якщо, відступаючи, наші щось кидали в озеро, то й німці теж, утікаючи, ховали сліди своїх чорних вчинків у воду. Подивилися інші папки. Все, написане чорнилом розпливлося й вицвіло. Щоправда, якісь документи, надруковані на машинці латинським шрифтом, були в такому стані, що можна прочитати.

Приховуючи своє розчарування й тамуючи в собі радість з приводу того, що секрет діда Сорокаліта залишається поки що секретом, Микита Єгорович сказав, що все це належить передати куди слід. Він сам у місті заїде куди треба і за цими «скарбами» приїдуть. А поки що вони будуть тут, у кузні.

— Тепер мені ясно, хто накидав колючого гілля в озеро, хто підпиляв пеньок і взагалі заважав нам робити свою справу, — говорив Микита Єгорович, коли вони поверталися до себе в «штаб». — Я думаю, що наш сторож вже сюди не повернеться. Він зник назавжди. А марно. Якби він знав, що сейф нашого виробництва, він би не зникав…

 
 
вгору