— Дідусю, нащо вам та птаха! Ви ж не орнітолог, ви придивіться й пригадайте.
— Та що тут пригадаєш, коли воно й озеро ніби не те. Наче вода опустилася вниз, а берег повищав. Тоді пам’ятаю, ніяких круч не було, ми під’їхали прямо до човна… Може, воно саме оце отут? А може, он там далі?
— А може, ще далі! — перекривив його онука.
— Ні, там вже дорога відривається від берега.
— Значить, тут?
— Та біс же його знає, ніби так…
Нічого більше не міг витиснути із старого Микита Єгорович. Та й це чимало. Звідси можна розпочати другий етап пошуку. Розповів старому, що вони просто знайшли сейф, тільки він виявився німецьким.
— Це ще я малим був, — почав дід, коли вони поїхали назад. — Ще тоді казали, ніби за це озеро хапалися німці. У місті німці мали два заводи, і, коли сталася революція, вони втікали, а вивезти щось дороге не встигли. Пізніше просили, щоб ми дозволили їм почистити озеро й вивезти все, що там знайдуть, а вони за те побудують нам дорогу з міста аж сюди. Наші не погодилися. Як-то кажуть, і сам не гам, і другому не дам. Ото ж в цьому озері, мабуть, щось таки є, крім нашої скрині.
Відвізши старого на місце, Микита Єгорович поспішав до штабу й сам себе ловив на думці, що вже звик до хлопців і навіть скучав, як відривався на цілий день.
Нетерплячка не давала спокою, підганяла, примушувала поспішати. Перегнати пліт на те місце, де вказав старий, не можна. Виникне запитання: чому й для чого? Як поясниш? Вирішив залишити пліт на місці, тим більше, що там все гаразд, двигун працює, подає чорну муляку на берег, де вона розпливається в бур’яні й під гарячим сонцем дуже швидко висихає.
Зробив триметрового списа з металевим наконечником, сів у човен і почав майже сантиметр за сантиметром обслідувати дно. Думав знову прив’язати молоток на капроновий шнур, але такий прилад не зможе пробитися крізь намул, якщо сейф глибоченько засмоктало, а спис із гострим наконечником пройде без перешкод.
Ось так з ранку до обіду працював Сорокаліт, поставивши для чогось буї у воді. Його акванавти, що знаходилися на цьому ж березі, тільки на чималій відстані, дивувалися. Що то їхній вожак намислив собі?
Але Микита Єгорович знав, що запитання виникнуть і ламав голову над відповіддю.
Публіка така, що брехати належить обережно. За одну мить можна втратити авторитет.
Купався і впускав годинника? Оце саме і є оте, що кажуть:
білими нитками. Міряю прошарок намулу, щоб знати наперед запаси?.. «Ірунда», як кажуть дідусь. Звідки тобі знати, на якій глибині починається прошарок сапропелі, адже спис входить у нього так само легко, як і в воду? Краще за все взагалі не брехати. На всі запитання хитренько підморгувати й казати, що це черговий секрет! Так і зробив.
Після обіду знову теж саме. Починав від буйка, який він переносив по мірі того, як просувався уздовж берега. Відчував, що така відповідь чомусь не задовольнила ні Боцмана, ні Володю, які промовчали, але невдоволення можна\’було відчути по тому, як вони знизали плечима.
Після обіду взяв собі напарника, щоб сидів на веслах, бо самому гребти й обмацувати дно металевим наконечником незручно. Оскільки Боцман, Володя і Гумірабік працювали на основному промислі, в напарники напросився Василько. І це добре, бо доросліших обов’язково треба було б обманювати, відповідаючи на запитання, а тут свята наївність, що не скажи, повірять. Так розраховував Микита Єгорович і помилився.
Василько виявився таким «чомукалом», від якого не було порятунку до самого вечора.
— А чому ви плаваєте тут, а не там? — вказував пальцем на пліт.
— Один дядько загубив годинника вночі і шукає його біля стовпа, де було світло, горіла лампочка. В нього питають, а де ви загубили годинника? Він каже — там, на трамвайній зупинці. А чого ж ви шукаєте тут? Та того, що там темно, а тут ліхтар є… Зрозуміло? — викручувався Микита Єгорович.
— Ні, — похитав головою Василько, невміло пораючись з веслами для дорослих. — Він що, пришелепкуватий?
— Хто?
— Ну, той дядько? Володя каже, що ми на муляці заробимо три тисячі! А Рая йому не вірить, каже, що ви вже скоро женитесь…
— Я? — здивувався Микита Єгорович. — Звідки в неї такі дані? І взагалі, що з того, що женюсь? А-а, це вас кинув попередній вожак, бо женився! Чув я таке. Так звідки Рая взяла, що мені загрожує одруження?
— Каже, що Ляна Григорівна вас скрутила. Ви її возите на автомобілі, а це до добра не приведе. А Боцман каже. що нехай жениться, ми й самі…
— Передай усім, а головне. Раї, що дядя Микита чи генеральний, як там ви мене зовете за очі, не міняє чоловічу дружбу на жіночу… — і… вмовк, бо спис вдарився об щось тверде. Камінь?Постукав ще й переконався, що коли не залізо, то камінь-дикар. Щось надто тверде.
— Якір! — скомандував Микита Єгорович і сам кинув у воду металевий іржавий хрест, що слугував за якір. Капроновй шнур обпік йому долоні, та це не біда. Він намацав списом той твердий предмет і посадив поряд Василька, наказавши тримати списа ось так і не підіймати, доки не одержить команди. Сам роздягся і пірнув під човен. Глибина невелика, біля трьох метрів. Почав обмацувати, давлячись без повітря. Випірнув і, тяжко дихаючи, вхопився за борт човна. Відпочивав, думаючи про те, що йому повезло. Цей сейф стояв «на попа», так, як колись у кімнаті. Натрапити списом на нього було складно, але ж натрапив. Виходить, що повезло та ще й як!