— Так чого ж ви, — почав було Микита Єгорович і замовк, пригадавши, що сам заборонив хлопцям мати справу з електрикою.

Хлоп’ята переглянулися, і всі погляди на якусь мить зупинилися на Володі. Пауза насторожила Микиту Єгоровича.

— Іще якась неприємність?

— Навпаки, — мовив Володя загадково. — Ви чули, що у війну наші відступали й поскидали в озеро скарби, щоб не дісталися фашистові?

Оце так секрет! Микита Єгорович отетерів. У вухах задзвеніло від такого запитання. Виходить, вони все знають? Як і звідки? Треба б якось прореагувати, проказати, що все це вигадки, та гра в байдужість не виходила. Зібравшись з духом сказав:

— Ну, чув, то й що?

— Так то правда.

— Та киньте ви вірити в різні там плітки! — сердився Микита Єгорович. — Коли була та війна. І хто це знає? Хто бачив? А якщо бачили, то чому не повитягали? Все! Кінчаємо про вигадки, беремося до діла! Боцман, на човен, тягніть кінець троса на місце, як тільки плот підтягнете сюди до берега, я займусь двигуном…

— Так то правда! — стояв на своєму Володя. — Я знайшов сейф!

— Де-е? — аж похитнувся Микита Єгорович. Він уже встав було, та повернувся й сів на лаву. — Де, кажу?

— На дні. Он там, де стоїть зараз пліт, куди його підбило. Я наступив на нього ногою, а тоді пірнув і увесь обмацав. Точно сейф. Тільки до половини замулений і слизький.

Мовчки вставши Микита Єгорович поспіхом поскидав з себе одяг і, вхопивши за руку Володю, скомандував:

— Пішли!

Перший порив був кинутися швидше, стрибнути у воду й самому переконатися, але стримав себе, бо… належало обмізкувати, як же тепер бути, коли такий секрет розсекречено? Все пропало. Доведеться здавати державі, а тоді винагороду ділити на всю братію. Хіба заради цього він кинув роботу і товчеться тут з цими недорослями? Хоча останнім часом і це заняття йому подобалося. Вільний, сам собі хазяїн, робота клеїться, а там підуть і добрі гроші. Чого ще треба? — зупнився на березі біля високого очерета.

Володя в плавках зачвакав по муляці.

— Йдіть за мною.

Микита Єгорович пішов слідом, все ще не знаючи, як бути, що робити далі. Хоча віри не йняв у те, що це правда.

— Обережно, Микито Єгоровичу, тут накидано гілля. Ой, уже! — зупинився Володя по пояс у воді.

— Що вже?

— Наколовся. Коліно.

Володя нахилився й потягнув з води гілочку, яка виявилася донькою великої гілляки. Намірився кинути її на берег, та Сорокаліт перехопив її і став приглядатися до колючок.

— Акація, — зробив висновок він. — Володю, як ти думаєш, звідки тут акація? По березі озера верби ростуть, калина, ну ще кислиці. Акація у лісосмузі. Хтось же притяг гілляку з лісосмуги?

— Та й не одну. Оце місце все захаращене чомусь таким гіллям.

— Понаносило вітром? Виключено, адже вітрові належало пронести таке важке гілля через городи, через кущі й дерева. Для цього вітер мусив мати не тільки руки й ноги, а ще й голову, — говорив Микита Єгорович, витягаючи з води гілку за гілкою й передаючи їх Володі. А той виносив і викидав гілля на берег.

Пліт стояв, уткнувшись одним своїм кутом в очерет під берегом, а протилежний кут ніби показував місце розташування скарбу. Тримаючись руками за пліт, Микита Єгорович місив ногами намул і відвертався від бульб, що пузирились на воді, лопаючись, стелили над водою болотяний слід. Володя уважно спостерігав за Сорокалітом.

— Ні, то ви вже дуже далеко, ближче трохи! Ще ближче.

— Стій! — підняв руку Микита Єгорович. — Воно! Він ще якийсь час потоптався, ногами обмацуючи предмет, а тоді, затуливши носа, пірнув під воду. На тому місці розійшлися піняві кола. Та ось він випірнув і потяг за собою ще одну гілляку. Пішов до берега, приказуючи:

— Точно! Щось є, але засмоктане в муляку так, що доведеться чіпляти тросом і тягнути трактором. Ти поміть зараз точніше, щоб не шукати ще раз!

— Помітив, Микито Єгоровичу! Ось напроти цього стовбура верби, на глибині, де кінчається кут плота!

— Ти в армії ще не служив? Не знаєш, що за орієнтир можна брати лише нерухомі предмети. А так ти візьмеш собі орієнтиром гарбу з сіном, а вона постояла та й поїхала собі…

Команда, що спостерігала з берега за діями свого керівника, посунула за ним до «штабу». Всі чекали, що скаже їхній ватажок, а він мовчав, бо й сам не знав, що сказати. Точніше, як викрутитися з цього становища, бо нічого нікому про це говорити не хотілося. Здивувало Микиту Єгоровича те, що темнобородий сторож дач теж був на березі і спостерігав за бовтанням у воді. Вже у дворі біля сарайчика він запитав між іншим

— Щось загубили? Де?

Ну, там, де пліт.

Та ні, — відмахнувся Микита Єгорович. А чого ж ви там ковбасилися?

— Діду! — весело вигукнув Микита Єгорович. — Будете все знати, то борода… — подивився й махнув рукою. — Вам однієї вистачить… Купалися ми там з Володею. А чого це вас так цікавить?

— Дивно. Всі купаються на пляжі, а ви барложитесь у муляці.

— Дивно? — зиркнув у глибокі очі старого Микита Єгорович. — А мені дивно інше. Хто в озеро накидав гілок колючої акації? Адже її на березі нема. Хтось же наносив з лісосмуги. Наносив тоді, коли тут на дачах вже нікого не було…