Незабаром вони тягли коня до броду.
Перший перескочив з берега на камінь Глипа. Він смикнув Бакуна за повід, але той уперся. Кінь, мабуть, не любив, щоб ним попихали, тим більше зараз, коли треба обережно ступити через воду на камінь, і камінь слизький, хитається. Смикнули коня — і він аж присів, гостро вигнув хребет, прижмурив сльозливі очі. Страдницький вигляд його промовляв: «Пустіть, то піду».
Не на тих натрапив.
— Н-но, х-худоба! — шарпнув Глипа за повід. — Гавро, піддай йому жару! — Глипа шарпнув з такою люттю, наче збирався одірвати коневі голову, а Гавро чесонув по спині лозинякою. — Гавро, т-турни його ззаду! — і Гавро гупнув плечем коневі під жижки.
Бакун всім гострим тілом подався вперед, кресонув копитом по каменю і тут… і тут щось хряснуло.
В першу мить я не міг збагнути, що сталося. Тільки побачив: кінь лежить… він розпластаний, одвисла губа його немічно сіпається.
Це вже пізніше я зрозумів, що Бакун оступився, передньою ногою ковзнув у щілину. А щілина була вузька й глибока, і десь внизу, між камінням, кінь намертво застряв копитом.
— Тю, дурний! — ляснув себе по мокрих штанях Глипа. — Гавро, зганяй його, хай встає, шкарбун! — Гавро не довго думав, з розмаху встюжив коня по ребрах, аж сива попруга встала. Важко, з болем зітхнув Бакун, шарпнувся, поповз на колінах. Його не пускала нога, та, що затиснута була між камінням. — Гавро, бухни його чоботом! — і Глина за повід потяг коня, а Гавро підсобляв чоботом. Бакун ще раз сіпнувся, страшно вивернув ногу. Шкура на ньому здулась горбами; здавалось, от-от вона трісне, і старі костомахи розсипляться.
Бакун застогнав.
Тут і Глипа второпав, що з конем біда.
— От х-худоба! — лайнувся він. — Диви, куди клешню встромив!»
Обнявшись за плечі, брати стали над розщелиною, захитались, заглипали на вивернуту конячу ногу.
— Ну що? — спитав брат. — Осєчка?
— А ми зараз… ми з ходу! — і Глипа по-бабськи плюхнувся на камінь. Під’їхав до коня, двома руками взявся за ногу, як той дід за ріпку, висолопив язика і почав: «ех!.. ex!.. ex!..» — і почав рвати на себе коняче стегно.
Каламутним, печальним оком дивився Бакун у волосате Глипине вухо.
— Ну що, брат? Не йдьот? — спитав Гавре.
— Заклинило.
— Тут йому. й капець. Не вилізе. Брати сіли на бережку, обнялись, затягли було «Ех, Дуня, Дуня я», але Гавро обірвав:
— Так що, брат, з х-худобою?
— Треба п-пилу, — сказав Глипа. — Відпиляємо ногу і баста. А що, все одно не вирвеш. Заклинило…
Я стояв за кущем і чув їхню розмову. Чув, як Глипа сказав: «Відпиляємо»… Мене затрусило, чуб наїжився, в голові попливли всякі видива, страшні й безглузді: двоє з пилою… крадуться до коня… вжик-вжик… скрегочуть кістки, а вони пиляють.
Від того пиляння й скреготу запекло мені під грудьми, ще страшніші видовиська зароїлися в голові. А що, подумав я, Глипа може, він такий… Це ж про нього хлопці розказують, як він човна потопив на ставку. Зробили в шкоді тупоносого човна, схожого на корито. Ну, щоб гуртом плавати й купатися. Так той човен, гуртовий, був для Глипи як сіль в оці. Мовляв, нащо їм корито? Диких качок тільки ганяють. Прийшов Глипа вночі з сокирою, гуп-гуп, вирубав діромаху в днищі і штовхнув човна в круторий…
Глипі, як бачите, не первина рубати чи пиляти.
Але ж Бакун… Він лежав, старий, клубастий, низько опустивши голову, і на його шиї болісно стріпувались жилки.
Я рвонувся, страх штовхнув мене в плечі, і в душі трепетав крик: мамо… мамо… сюди! Проте щось зупинило мене: Глипи… вони встають, підважують один одного, кудись лаштуються. О, кажуть: треба до бригадира — дозволу взять; може, просто клоцнуть беззубу шкапину (це про коня), пользи ж ніякої, то хоч буде шкура.
Кинули Бакуна, закурили і похиталися берегом мокроштанні брати. Пішли до контори.
Як тільки повіяло їх за кущі, я стрибнув на камінь, бігом до коня. І він пізнав мене, сухими губами тицьнувся в щоку й стиха форкнув. Морда в нього була тепла, і кожна волосинка тепла, і сіра злиняла шерсть була наче притрушена теплим дорожним порохном. Лиш очі світились волого, і тяглись від них мокрі доріжки.
— Бакун, Бакунчик, вставай! — потріпав я коня за холку.
Бакун труснув головою, ніби от-от наважиться встати, але тільки зітхнув і звісив безсило морду. Він був важкий,. нерухомий, як лантух з дровами. Шерсть на ньому облазила, на грудях, на суглобах виступали буграми скам’янілі маслаки. Я повзав, лазив круг нього, не знаючи, що робити. Обмацав ногу, яка застряла, ще більше злякався: ого, затисло її! Мабуть, тоді, як Глипи стьобали коня, Бакун кидався й загнав свою ногу у кліщі, туди, де звужується розщелина, а копито загнав аж під камінь.
Спробуй тепер витягти.
Я все-таки спробував; тужився й смикав, тягнув мертво-чавунну кістляву ногу — дарма! І куди вже смикать — коліна в Бакуна роздерті до крові.
Що робити? Ну що робити?
А хвилини збігали, день хилився надвечір, і мигтіло в очах: Глини… човгають з пилкою… Вже, мабуть, десь поблизу…