Про УКРЛІТ.ORG

Похорон богів

C. 6

Білик Іван Іванович

Твори Білика
Скачати текст твору: txt (2 МБ) pdf (1 МБ)

Calibri

-A A A+

— Чия воли пастися?

Він явно не бачив чотирьох принишклих за дубками чоловіків. Другий щось гукнув до нього по-варязькому, кинув йому своє оружжя й синій щиток, а сам почав примушувати коня забрести у воду, деручи йому острогами боки та живіт. Гнідий кінь іржав од болю, аж на задні ноги присідав, але врешті мусив підкоритися людині. Крижана вода хлюпнула коневі спершу по животі, почала боками підбиратися до спини, вершник підтяг коліна до холки, й кінь поплив, нажахано форкаючи. Воли байдуже стояли при тому березі й пили, не звертаючи на нього жодної уваги. Вони попідводили голови тільки тоді, як кінь торкнувся копитами дна й збурунив перед ними прозору воду. Борозний віл коротко мукнув і понюхав здалеку коня, який почав заходити волам з підсобного боку.

Варяг був іще зовсім молодий, руда борідка ледь пухнатіла в нього на підборідді, й кияни мали добре знати його. Наміри варяга не викликали сумнівів. Старий Муромець виліз із-за воза й попростував до води.

— Флелафе, ці воли мої. — Він намагався не дратувати гридня, й лише запалі щоки над порістю виказували його.

— Бігати! — коверканою мовою гаркнув на нього варяжий і підняв вад головою мокрого бича, щоб полоснути межи очі. Коли вже він вимок у крижаній воді, то мусив мати за віщо: здобич належала йому.

Однак за крупом його коня виросло ще дві постаті — кремезні Муромцеві сини, — й варяг опустив руку з бичем додолу. Молодшого з них Флелаф добре знав: цей міг утримати в кузні задню ногу найлютішому жеребцеві. Другий варяг, що лишився на тому боці Либеді, щось гукнув. Муромці побачили в його руках лук із напнутою тятивою: він закликав свого друга відскочити вбік — це можна було вгадати.

Але здоровезний юнак уже схопив варязького коня за хвіст. Варяг свиснув бичем спересердя, та мало не впав додолу разом з конем — так шарпнув їх обох Муромець. Його брат узяв коня за вуздечку й повів до гаю, куди батько вже тяг сірих волів, ні на кого не дивлячись, а шестипалий Вадим, не випускаючи хвоста гнідого, йшов слідом і лише зрідка позирав назад. Варяг з того берега тепер не міг стріляти, щоб не вразити свого.

Відійшовши кроків на сто від берега, куди вже не долетіла б з того боку жодна стріла, Ратко спинив гнідого й глянув спідлоба на Флелафа. Збагнувши свій безпорадний стан, гридень од розгублення по-дурному засміявся. Він уже не погрожував, не кричав. Ці двоє здорованів могли його просто задушити. Флелаф намагався знайти в пам’яті бодай якісь руські слова, але пам’ять геть відбило.

А той, другий, тим часом шарпався то до води, то в бік дороги, де давно зникли останні витязі київської гридьби.

Та ось батько братів Муромців, прив’язавши волів коло ярма, підійшов і перебрав повід од старшого сина.

— Здоганяй, варяже, своїх! — сказав він у смерть переляканому гридневі й, розвернувши коня мордою до води, ляснув його по крупі долонею.

Кінь, мовби все зрозумівши, подався підтюпцем через дубовий гай. Варяг кілька разів озирнувся, не перестаючи безглуздо розтягувати рот, але ті троє лишались на місці. Він рвучко переплив річку й зіскочив із сідла, тоді забрав у товариша своє оружжя й знову сів на коня. Флелаф витяг меча, посварився ним здалеку, обидва зострожили коней і кинулися наздоганяти своїх.

— А де ж Буданко? — перший схопився Вадим.

Вони здивовано розглянулись. Буданка-Настаса ніде не було.

— Беріть заступи та починаймо, — буркнув старий. — Тут і викопаємо коптильню. Навряд чи гридні вернуться знову сюди.

— Флелаф добре викупавсь у Либеді, — глянув на другий берег річки Ратко. — А ти тепер начувайся, малий. У гридниці він своє надолужить.

Вадим не відповів. Незважаючи на свою неймовірну силу, він почувався серед варягів плохим ягням, у гридниці один з-поперед одного збиткували з нього, а він лише тупив голову й червонів.

І нічого не міг із собою вчинити.

МІСЯЦЯ ГРУДНЯ
В ШОСТИЙ ДЕНЬ

Після того, як світлий князь Свейнальдр, задля простоти званий у Києві Свенельдом, звелів обом своїм синам, Людвікові й Мстиславу, йти в полюддя по городах і селах Деревлянської землі, його правнучатий племінник, великий київський князь Ярополк, уникав з ним зустрічатися. Але старий Свейнальдр не вельми й зважав на те. Сімнадцятирічний Ярополк то ховався в світлицях своєї жони-грекині, яку подарував йому із свого полону Святослав, то блукав у стайнях, то велів осідлати коня й з кількома отроками учти годинами тинявся понад Дніпром. Та Свейнальдр був невтомний: він знаходив його скрізь.

— Маю вісти з Іскоростеня, — сказав він, увійшовши до Ярополкової одрини, коли той ще спав, уткнувшись носом у мармурове плече молодої грекині.

Ярополк не знав, як йому повестися, і його пойняла злість. Він не міг устати з одра при Свейнальдрові, а Свейнальдр, мовби нічого не помічаючи, дивився на голе плече Марії і вів своє: з Деревлянської землі прийшов вивідець — купець-хазарин Мусій зі своїм товаром… По якомусь слові Ярополк постеріг, що Свейнальдрові очі почали братися сльозою. Старий усе дивився на Маріїне плече. Ярополк хотів був прикрити її периною, але жінка від його поруху кліпнула й не далась, лише щось млосно промуркотіла. Вона була зовсім короткозора. Та ось їй здалося, що в ногах одра щось ожило, Марія спочатку подумала, що то котрась із її служниць, а коли світлий князь кахикнув, несвідомо сховалася під перину аж до очей.

Білик І. І. Похорон богів: Історичний роман. — К.: А.С.К., 2005. — 480 с.
 
 
вгору