Про УКРЛІТ.ORG

Похорон богів

C. 2

Білик Іван Іванович

Твори Білика
Скачати текст твору: txt (2 МБ) pdf (1 МБ)

Calibri

-A A A+

Аж тепер, коли ловець випростався, він спостеріг, який то здоровило.

— А ти хто сам? — спитав той, знову зігнувшись і знизу дивлячись на Настаса.

— Ніхто, — буркнув Настас.

— Імено ж якесь ма-аєш? Як тебе?

— Буданко, — не без вагання назвав Настас своє колишнє поганське ім’я. Цей велетень викликав у ньому підозру й острах: то міг бути київський боярин або княжий дружинник. Тепер Настас мав підстави уникати таких людей.

— А мене кличуть Му-уромцем, — добродушно протяг ловець.

— Ти з муромського краю?

— Та де! З Подолу. В Києві бував?

Настас покрутив головою. Він народивсь і виріс у Вишігороді навпроти гирла Десни, йому й про це не хотілося б говорити, одначе велетень знову запитав:

— А в Берестовому? В Передславиному селі? В Ольжиному?

То все були назви навколокиївських сіл, і Настас мимоволі крутив головою: він справді досі ще ніде не бував, окрім свого Вишагорода.

— А куди йдеш? — спитав велетень, бо Настас так нічого й не відповів.

— Нікуди.

— Як же то? Такого не бува-ає… Он я…

Настас поквапливо перевів розмову на інше:

— А ти ж як оце?.. Ходив лісом, а тур на тебе й напав?

Здоровило засміявся:

— Я сам на нього пішов!

— А де ж твоя… сула чи бодай сулиця?

— Та на-ащо вони мені? Хіба рук не маю? Сулою кожен прохромить тура, а я хочу та-ак, сила на силу, хто кого, о!

Муромець розчепірив могутні руки й потрусив кулаками, глянувши на переможеного в герці бугая.

— В тебе все лице в багнищі, — запопадливо сказав Настас.

— Підняв був мене трохи на ро-оги. Але ж і я не пускав!

— І ти часто таких ото турів?..

— Таких — ні. Отакого впе-ерше, досі здолав був чотирьо-ох, але набагато менших.

Настас підійшов до нього впритул, та тут же мусив позадкувати: він не сягав Муромцеві й до плеча.

— А ти ж ким у Києві? — спитав Настас. — Боярином чи княжим гриднем?

— Хто — я? Хіба схожий на рудого варя-ажина? Я руси-ин, а русинові до гридниці… як долині до гори-и.

— То чого ж звешся Муромцем, коли ти русин?

— Мого прадіда ще князь Ольг водив до Мурома. То через те. Нас у городі й на Подолі всі зовуть Му-уромцями. Волосся у велетня було темне й майже сягало пліч, як і в кожного полянина, густі чорні брови дивилися кінцями трохи вниз, а на бороді ще й не сіялось.

Настас аж тепер збагнув, що перед ним отрок. Після дивного герцю Муромець трохи відпочив, щоки його порожевіли.

— Що думаєш чинити з отсим?

Настас із повагою глянув на мертву тварину.

— З отси-им? — Юний велетень мав звичку перепитувати. — Збігаю додому й приведу волі-ів.

— До Києва?!

— А то батько духу дадуть, як почують, що я зламав в’язи турові й покинув отут, у Дорогожицькій пущі. Ти постережи, щоб вовки не подерли шкуру, а я туди й назад…

Вік ще раз обтрусився й побіг легким підтюпцем, неначе допіру й не лежав мертвий на витолоченій мокрій землі.

— Опудало шмаркате, — вилаявся Настас, бо той навіть не спитав його згоди. Настасові засмоктало під ребром — страшенно хотілося їсти, але в пазушному капшуку, крім пригорщі жита, нічого не було. Він дістав пучку зерен і заходився жувати. Тоді втупивсь у ще не захололого дикого бугая — міг би відрізати найліпший шмат і дати ходу, але чужий ліс і близькість великокняжого Києва не дозволяли витягти ніж з рукава. Доручення цього дітиська ні до чого його не зобов’язувало, кожен мусив сам дбати про свій живіт. Настас вирішив трохи посидіти, поки той віддалиться на якусь версту, а тоді встати і йти далі своєю дорогою.

Але де ж вона, ота клята дорога, з несподіваною журбою подумав Настас. Дорогожичі, потім Поділ і город над ним, але що він там чинитиме? Та й хто його впустить туди, бездомного ізгоя? «Було б таки схилитись перед батьком і нікуди не йти, якось перетерпіти», — подумав Настас, та в уяві виник образ суворого отця пресвітера, й він лише сердито крутнув головою в бік невидимої Десни, де лишився рідний дім та батько з матір’ю. Вороття назад не було, тепер мав сам про себе дбати.

Знову кинувши на зуби кілька зернин, він жував їх доти, доки каша зробилася солодкою й перед очима поплив теплий туман.

Прочумався Настас від одчуття невиразної тривоги. Між деревами теж зависав надвечірній туман, і це ще дужче лякало Настаса. Він глянув на забитого бика, з роззявленого рота якого текла червонувата піна, схопився й побіг майже в той самий бік, де зник за хащами Муромець, та згодом звернув ближче до Дніпра, щоб не зіткнутися з тим київським здоровилом.

Але цілоденні мандри давалися взнаки. Настас відчув голод і лихе тремтіння в колінах. Він спинився й зиркнув назад, де лишив тушу забитої тварини. Не завадило б одрізати собі бодай невеликий шматок, а вранці спекти й наїстись. Проте обережність узяла гору й погнала Настаса ще далі до Дніпра. В княжих лісах небезпечно було ходити із свіжиною за пазухою — міг натрапити на випадкового дружинника або лісника, а Настасові тепер доводилося начуватись.

Білик І. І. Похорон богів: Історичний роман. — К.: А.С.К., 2005. — 480 с.
 
 
вгору