Про УКРЛІТ.ORG

Похорон богів

C. 9

Білик Іван Іванович

Твори Білика
Скачати текст твору: txt (2 МБ) pdf (1 МБ)

Calibri

-A A A+

— Як порадиш, так і вчиню, — сказав він і повагом підвівся. — Хай-но спершу повернуться оті наші сли. Та ще й не знано, що скаже Оттон і що він за те загне. — Він поправив черес із мечем і навіть ступив півкроку — як вестиме себе світлий князь?

— Поспішаєш до грекині, — напівжартома прорипів Свейнальдр. — Але хіба то справжня грекиня?

— А хто ж? — Ярополк ображено нахмурився.

— Коли б хотів, міг би мати справжню грекиню, а не оцю…

— Яку ж справжнішу?

То було щось нове, хоч Свейнальдр і Марія давно ненавиділи одне одного.

— Ромейський імператор Василій має дві сестри: Феофано й Анну…

Ярополк засміявсь. Бо й справді було смішно — щоб царгородський імператор віддав йому свою сестру.

— Чого ж не просватаєш їх за Местишу чи Людвіка?

Свейнальдр нічого не відповів. Очі його налились оловом зненависті. То була потаємна мрія його молодих літ — породичатися з царгородськими імператорами. Хай тобі на тім світі віддячить господь, з раптовою жовчю подумав він про сестру-небіжчицю, Хельга й сама нічого не доп’яла, й братам стала на перешкоді.

Він підвівся й мовчки попрямував до дверей, навіть не глянувши в бік юнака в червоному княжому корзні, з золотоножним мечем при боці та в сап’янцях із червоного хза. Але на порозі раптом зупинився:

— Поки вся Русь не прийме хреста, не бачити нам царгородських царівен.

Свейнальдр сердито хряпнув дверима, вийшов з хорому й спинивсь аж коло Княжих воріт. Цього вже не можна було терпіти: Святославів син поволі вислизав з-під його руки. «А що буде, — з холодним старечим жахом подумав він, — коли цей ще безрогий бичок відчує в собі силу?» Світлий князь добре знав, кого належить боятись, але проти того в нього було замало сил. Він думав не про деревлянського князя та й не про новгородське отроча, в якого ще соплі під носом не обсохли, а про клятого Маломира Любечанина та його синка.

То була страшна помилка впертої сестри-небіжчиці, й він проклинав тепер себе, що дав їй свого часу волю. Свейнальдр озирнувся через плече. Ярополк пильно стежив за ним крізь прозору слюдяну шибочку.

Біля стаєнь стояв осідланий кінь, Свейнальдр важко забрався в сідло й Красними воротами рушив до Щекавиці, на якій щетинився частоколом теремний Ольжин Двір.

За Київською горою та Щекавицею свинцеве зблискувало широке плесо Почайни, а по той бік голих лісів ховався Дніпро. В ярах обабіч Претичевого дідинця та Щекавиці, де тяглися хатки Кожум’яків та Гончарів, стояв звичайний буденний гомін. З гончарень аж на гору тягся гіркий тополевий дим, і кінь почав хоркати.

Князя сьогодні дратувало все. Він глянув на двох отроків, котрі невідступне їхали за ним, шанобливо тримаючись на півперестрілу позаду, й зострожив ні в чому не винного коня. Кінь коротко заіржав і кинувся бігти галопом — спинивсь аж перед зачиненими воротами на Щековій горі.

— Ще й досі вилежуєтесь? — гримнув на ворота світлий князь, і в круглу шпарину визирнуло заросле по самі очі обличчя.

— Зараз одчиню, — почулося зі шпарини, й приворітний сторож спроквола зійшов з надбрамної вежі вниз. Ворота тоскно рипнули. Світлий князь хотів був вилаяти сторожа й за той рип, але погляд його ковзнув праворуч.

Дорогою понад кручами йшла витяга гридьби. Свейнальдр не встиг помітити, скільки йшло, але серце йому стислося. Верхівці зникли за деревами Копиревого кінця, майнувши прапорцями списів.

— То хто? — спитав він у сторожа-приворітника.

— Де? — не второпав до очей зарослий сторож, одкопиливши губу й стенувши плечем. — Мабуть, князя Блуда отроки. Бо хто ж іще… Або воєводи старого Претича. Ведмежі ловці.

— Ведмежі… — буркнув Свейнальдр, але заспокоївся. Ведмежі влови Претич полюбляв, хтось учора згадував про такий намір боярина, якого Свейнальдр після Святославової смерті усунув од воєводства. — Світлий князь іще спить?

Сторож по-змовницькому гигикнув:

— Атож, атож…

Нарешті під’їхали Свейнальдрові отроки, допомогли князеві злізти й забрали його коня, а Свейнальдр подався до теремного хорому. Світлий князь Асмус упізнав кроки молодшого брата й вийшов йому назустріч аж до верхніх сіней.

— Щось приключилося? — 3 розстебненої пазухи його виглядав потемнілий од лоту срібний хрест.

— Нічого не приключилося, — буркнув Свейнальдр, змірявши з ніг до голови ще й досі не чесаного старшою брата. — Де твій синок?

— Блуд пішов звечора на ведмедя. Був воєвода Претич і казав…

— Претич уже давно не є воєводою, — настирливо нагадав молодший брат. — А ти й досі… Не подобається мені, що твій синок своячиться з тим русином.

Асмус нічого не відповів. То була давня суперечка — ще від часів їхньої небіжчиці-сестри.

— Разом поснідаємо, — примирливо сказав він, узявши молодшого брата за ще міцні плечі. — А ти б і досі міг підняти меча. Ще маєш силу в сув’язях.

Старший брат знав, що Свейнальдр трохи пом’якшає. Той і справді мовби відтанув і дав повести себе вниз, до стравної підкліті.

Підкліть була невисока й тісна, як увесь цей теремний хором сестри Хельги, але потиньковані кам’яні стіни могли витримати віки. Хором Хельга звела вже по смерті Інгваревій: тут була княжа скарбниця-скітниця й сидів старший Ольжин брат. Не зважаючи на свої вісімдесят чотири роки, Асмус лишався так само міцний, як п’ять і десять років тому, а голова не втратила ясності думок. Він тільки смішно шамкав, бо вже давно позбувся зубів. У решті брати були на диво схожі: обидва високі й гладкі, як колись їхній батько — віщий князь Ольг.

Білик І. І. Похорон богів: Історичний роман. — К.: А.С.К., 2005. — 480 с.
 
 
вгору