Про УКРЛІТ.ORG

Похорон богів

C. 5

Білик Іван Іванович

Твори Білика
Скачати текст твору: txt (2 МБ) pdf (1 МБ)

Calibri

-A A A+

— Та яку-у… Сам дивися! — ще неохочіше сказав Вадим, простигши йому під ніс обидві долоні.

Вишгородський ізгой од несподіванки аж завищав: на обох долонях у того було по шість пальців.

— То ж ти недаремно сьогодні бугая…

Вони подалися навздогінці. Віз так само тихо котився долиною струмка, коли звернули від Дорогожичів ліворуч. Вадима Муромця надихали події сьогоднішнього дня. Він ішов пружно й мало не підстрибував, а Настас мусив ухопитись рукою за задок, бо від голоду й цілоденних страхів геть охляв і підбився.

Десь о других півнях спинились коло іншого невеличкого струмка. Тут починалася широка й повновода річка Либідь, а по той бік її широкою долиною тяглась дорога на деревлянські городи — Іскоростень і Вручий, де вже п’яте літо княжив середульший Святославович — Ольг.

Старий Муромець недарма обрав для недозволених дій своїх цю місцину: позаду було глинясте урвище крутої гори, а обабіч Либеді стояли густі сухолисті дуби-нелині. Волів пустили пастись і неподалік від берега розвели «димок-вусогрій» — невеличке багаття.

Старий Муромець похмуро мовчав, готуючи вечерю. Що він набагато старший од своїх синів, Настас роздививсь аж коло багаття. Старий виявився не таким лихим, як здалось було Настасові.

— То куди ж лаштуєшся йти? — спитав він у нього після вечері, згрібши в жменю крихти перепічки й висипавши собі в рот.

— Не знаю, — відказав Буданко-Настас. — Хіба в греки…

— Дідню віру продав, а тепер продаси й племня? Греки лука-а-авий нарід…

Буданко-Настас нагадав Муромцеві:

— Я ізгой, де прихилю голову?

— Вашого кодла повно на Горі.

— Та й на Подолі чимало, — зайшов у розмову син Ратко. — За двором Хазарина Мусія божницю свою зводять: уже ставлять стяг.

— Мусій Хазарин перейняв юдейську віру, — заперечив старий. — Казав Щекович, начебто й хазарський хакан до тієї віри пристав. А грецька божниця є на Лисій горі над Подолом, зветься святого Іллі. Ще як Ольга повернулась од булгарів, привела по собі цілу зграю ченців грецьких чи булгарських у чорних корзнах і чорних клобуках. Про це ще дідо Дан розказував… То куди ж ти? — знову повернувся він до Настаса, який слухав, роззявивши рот. — Мабуть-таки, краще поганяй у греки, щоб не множити тому Щекові зміюків…

— Майну до Корсуня, — згідливе закивав Буданко-Настас.

По цьому розмова сама собою урвалася, місяць зайшов, і небо всіялось безліччю колючих зір. Над ранок мало ще дужче похолодати. Шестипалий Муромець вивернув під кручею кілька давніх пеньків, кинув у багаття, всі четверо поскулювались і навсидячки поснули.

Настасові снився князь Свенельд. Він був у зеленій кольчузі, що дуже нагадувала гадючу луску, й привітно посміхався до нього. «Йди до мене, йди!» — казав князь Настасові. Настас відповів: «А подолянин Муромець називає тебе Щековичем…» — «Іди до мене, йди! — так само солодко промовив той і поманив рукою: — Не бійсь! То про мене все брешуть. Я хрещених дуже люблю!» Тоді Настас глянув на його руки. Замість пальців, у того були пазурі з кривими ключками на кінцях. Настас почав кричати, але Свенельд заспокоїв його: «Ти цього не бійся. Ці гострі пазурі для нерозумних людей, що не знають істинного бога».

— Ти чого верещиш? Наче тебе да-авить хтось за горлянку, — почув Настас. Над ним сидів підпухлий од сну й холоду Вадим Муромець. — Уставай, он там варя-аги сунуть… — Останні слова він майже прошепотів, і це остаточно повернуло Настаса до тями.

Він спробував підвестись, але заклякле на холоді тіло не підкорилося, Настас упав у згасле кострище н засопів, потім став рачки й ледве випростався, та молодий Муромець знову повалив його на мокру від роси і прижухлу траву.

— Не ворушіться! — цикнув на них старий, зіщулившись темним клубком за возом. Поряд із ним чипів Ратко, зосереджено чухмарячи потилицю.

Вадим і Настас розплаталися на траві. Поза Либіддю йшла довга вервечка верхівців. Попереду, на білому княжому коні, виступав витязь у червленому корзні, і шестипалий юнак, обізнаний з прикметами, прошепотів, неначе його могли почути за річкою:

— Князь Лют… Син Свенельда… А хто ж ото з ним?

— Усе кубло зміїне, — озвався з-за колеса старий. — Удвох виповзли.

— А й пра-авда він… Местиша Варя-ажко, Лютів брат, — пояснив юнак Настасові. — Тільки не на своєму жеребці. Чого це вони так рано вертають? — сам себе запитав він.

Кінна витяга братів Свенельдичів, дві сотні мечів, ішла розміреною ступою, зайнявши долину з кінця в кінець. Уже видно було задню пару вершників, схожих зовні на отроків чи конюших холоп’яків. Було схоже, що ніхто не помітив чотирьох принишклих по цей бік Либеді людей, та коли задня пара порівнялася з ними, злигані зачухані воли, які досі паслися в бляклій траві за гаєм дубків-нелинів, раптом вийшли з гаю й посунули до води, колошкаючи кущі туго напнутим налигачем.

Задні комонники зупинилися і глянули на волів, двоє підскакали до берега, але в холодну воду не наважувались увійти. Один із них пронизливо свиснув, тоді ламаною київською говіркою погукав:

Білик І. І. Похорон богів: Історичний роман. — К.: А.С.К., 2005. — 480 с.
 
 
вгору