Ольг не вбачив у щиті жодного натяку, подумав Ярополк, а коли глянув на Свейнальдра, то збагнув, що світлий князь невдоволений сольством.
— Що вчинив, те вчинив, — буркнув Свейнальдр у бік Блуда. Ярополк відчув: світлий князь волів би мати Ольга голісінького, без оружжя й без мужів, так з нього легше було б вити мотузку. Ярополк навіть на думці не мав, що Свейнальдр шкодує про втрачену можливість просто полонити Ольга Святославовича. Світлий князь присягнув не зазіхати на Ольгове життя, і на це можна було покластися.
Усю розмову Местиша Варяжко мовчки вистояв біля підпори шатра. Він мав лишитися в стані, був-бо месником за Людвікову кров, пролляту Ольгом Святославоничем. Це розуміли всі.
Ярополк хотів би мати поряд бодай балакуна Блуда, але Свейнальдр сказав:
— Хто ж догляне молодшу дружину?
Це теж був натяк. Сьогодні Свейнальдр говорив і діяв самими натяками, й Ярополк більше не наполягав.
На з’їзд виділили сотню Лідулфоста, безвусого рудого бороданя, вилучивши з його сотні одну десятку, щоб замінити її десятком ярлів та малих князів. Опецькуватий дружинник Флелаф і його друг довгань Карл опинилися серед вилучених. Свейнальдр подумав і поманив за собою обох. Світлий князь любив Флелафа — це для Ярополка не становило таїни. Він не розумів цієї любові, але кожен підступ супроти брата допікав і йому. Київська сотня тепер налічувала сто два витязі.
Коли деревлянське з’їздове сольство виходило з Красних воріт, піднявся рвучкий вітер. З усього сольства тільки Ольг був у сідлі, і Ярополк бачив, як Ольгове корзно шарпнулося назад, мов крила жар-птиці, а стяг з образом Сонця в руках переднього боя-ринді аж забринів. Так само бринів стяг над Красними ворітьми Іскоростеня.
Посеред поля між городом та київським станом уже стояло шатро, в якому брати мали перемовлятись. Від стану й од города до шатра було перестрілів по п’ять. Ярополк завагався, чи злізти йому з коня, бо світлий князь також їхав верхи, а це мовби порушувало якийсь дуже суворий закон.
Але він поїхав далі. Інакше скидалося б на те, ніби київський князь ходить у приспішниках Свейнальдра, а Ярополкові не хотілося так низько впасти в братових очах.
Вітер дужчав і дужчав, поки іскоростенці й кияни сходилися до шатра. Гриву Ярополкового коня геть закудлало, не стало видно навіть золотих цепків, повплітуваних у гриву, а коли наблизилися на півперестрілу до шатра, Ольгів кінь здавався зализаним і зовсім лисим. Ярополк першим зіскочив із сідла, тим часом до Ольга підійшов бойко й допоміг злізти. Ольг важчо спирався на меч. Поголос виявився правдою: Ольг і досі не видужав після Людвікового меча.
Між ними був перестріл відстані, та Ярополк ніяк не міг розгледіти братових очей — бачив лише розколошкані вуса та голе підборіддя, бо Ольг затулявся від вітру червоним рукавом.
А киян вітер шалено підганяв у спину, хльоскаючи краями корзен по щоках. Свейнальдр тримавсь обома руками за Карла та Флелафа й про щось перемовлявся з ними, а вся сотня ярлів та вікінгів нагадувала отару овець, яку щось наполохало. Ніхто вже не дотримував ряду й лав, а деревляни мали ще жалюгідніший вигляд, бо в обличчя їм летіли хмарк піску, листя, очеретяних волотків та куряви.
Гнані в спину кияни значно випередили іскоростенців і першими підійшли до шатра, яке стійко трималося під натиском вітру. Ледве Ярополк і Свейнальдр улізли в продухвину дверей, почорнілі й розгублені, як над полем запала справжня ніч. У хмарах щось перекочувалося й дзвеніло, небо розпорювали сині звивисті стріли перунів, почалася сильна злива, змокле шатро двигтіло й ось-ось могло впасти на голови ошелешених людей.
Чорна злива тривала чверть години, потім пішов град. Нічого подібного Ярополк досі не бачив. Градини були завбільшки від голуб’ячого до гусячого яйця — перед дверима шатра їх насипало товстим шаром, доводилося дякувати кмітливості десятних воєвод, що вгадали поставити шатро бодай боком до вітру, — інакше його давно зірвало б і понесло не знати куди.
Мимовільні в’язні забули про все на світі. Свейнальдр одно хрестився й навіщось прикладав руку до вуст, кілька гриднів і ярлів навалилися на поділ шатра всією вагою, а перуни били й били з хмар, осяваючи вкриту сліпучо-білим градовинням землю.
Деревляни так і не дійшли, не було видно майже нікого й з київської сотні, зникли навіть нерозлучні Флелаф і Карл.
Ярополк аж тепер помітив, що ввесь тремтить. Земля в наметі зболотилася, звідусіль бігла вода, полотно місцями попроривалось од граду, звідти на голови цебеніли струмки, а перуни все ганялись один за одним і моторошно реготали.
Скільки тривала ця небесна боротьба — того в шатрі ніхто не міг би сказати навіть приблизно. Та все зрештою має свій початок і кінець. Ярополк спершу помітив, що град нібито перестав, а дощ періщив по полотнищі шатра так само люто. Ярополк вибрався поповзом надвір. Пітьма не розсіювалась. Він не зміг розгледіти ні городськгх стін, ані лісу, під яким мав бути Київський полк. Київський князь так само повернувсь досередини й зіскулився, тіпаючись усім своїм єством. По якомусь часі йому здалося, що він оглух. Ярополк злякано лапнув себе за вуха. «Це мене вдарив перун», — подумав він і почав уже розтирати очі.