Ярополк наставив Претича тисяцьким воєводою перед вербним тижнем — так звелів молодому князеві Свенельд. За давнім звичаєм, тисяцький у Києві завжди був полянського роду, бо ратну тисячу, коли город облягали орди степовиків, теж набирали з полян-хитреців, оратаїв та всілякої іншої черні.

Попервах Претич відмовлявсь од воєводської булави. Та потім передумав і дав згоду: мусив перехопити від Ольговичів бодай дещицю до своїх рук, бо часи настали дуже смутні й непевні, ніхто наперед не знав, чим усе скінчиться.

До обіду послані Претичем тивуни й огнищани ледве зібрали на Подільському торжищі сто ратників та з півсотні возів, бо решта киян та посадського люду так поховалися, що нарочиті майже нічого не знайшли.

А витяга мала рушати надвечір, щоб до півночі перейти на той бік Ірпня.

Дружина гуртувалася за Копиревим гаєм. Кожна сотня стояла своїм полком, гридні жваво перемовлялися, ховаючись у холодку, коні хропли від спеки, воли спроквола ремиґали серед возів, а десятні воєводи бігали до сотників і допитувалися, коли ж нарешті вийде князь.

Ярополк вийшов із Красних воріт разом з князями та ярлами. Праворуч од нього був світлий князь Свейнальдр, а з лівої руки його син Местиша Варяжко. Позаду цих трьох виступав Блуд — воєвода молодшої княжої дружини, хоч мав би йти з лівого ярополкового плеча.

Свейнальдр перший звернув на це увагу.

— Ставай отут, — махнув він до свого небожа, той підігнав коня й пішов поряд із ним.

Тепер попереду було четверо, й Блуд знову відчув себе не в своєму сідлі. Попереду мав іти князь із двома головними воєводами, а князів виявилося два. Це старий Свейнальдр умисно мене підкликав, подумав Блуд, не хоче бути крайнім.

Ярополк теж звернув на це увагу й почервонів, аж заходився шарпати повіддя, кінь став дибки й порушив стрій. Навколо товклося безліч народу, найбільше жінок і дітей, бо дорослих киян та посадських, котрі не встигли втекти вночі, взяли ратниками й конюхами, зосталися самі каліки та діди. Всі чекали врочистої треби, бо перед витятою належало вмилостивити богів. Але Свейнальдр покликав тисяцького воєводу Претича:

— Скільки є ратних людей?

— Півтораста.

Декого варягам пощастило витягти з дальніх сіл — захопити просто зненацька.

Світлий князь глянув на тисяцького й нічого не відказав. Усе було наперед відомо: воєвода зробив йому на зло, але Свейнальдр не хотів дратувати Претича перед витятою, від якої залежало майже все.

— Княже, — сказав Свейнальдр, мовби забувши про тисяцького воєводу, — вели рушати на Поділ.

— Вели рушати, — кивнув до Местиші Ярополк, не бажаючи встрявати в суперечку, й спрямував коня назад до Красних воріт. Валка вершників поволі витяглась головною вулицею, й коли Ярополк проминув і Подільські ворота й почав сходити Боричевим узвозом униз, ратники в гаю Копиревого кінця ще тільки запрягали волів у ярма.

Подільське торжище ледве ввібрало вершників обох дружин. Коло Турової божниці варяги правили требу, хто ще вірив у дідніх богів, а хто поклонявся грецькому богові Христові, потяглися до божниці святого Іллі, що на горі Хориві. На чолі хрестатих поїхав Свейнальдр, а Ярополк лишився на Подолі, де челядники вже різали бугая — жертву варягів перед походом.

Свою требу вони творили години півтори — поки спікся бугай і кожен гридень покуштував жертовного м’яса, трохи з’ївши, а трохи кинувши у вогонь. Тільки на требищі Ярополк відчув себе вільніше: тут він був першим вікінгом і першим жерцем, не бачачи над собою гладкого Свейнальдра. Бентежила Ярополка лише стримана зневага киян, для яких він був ненависним князем.

Свейнальдра з гриднями-християнами Ярополк наздогнав під горою Хорив — у Дорогожицькій пущі. Світлий князь поспішав. Була неділя. Мали ще до півночі перейти рубіжну річку Ірпінь, бо кожна почата в понеділок справа приречена на невдачу. В цій витязі не повинно було бути жодних перешкод. Світлий князь усіляко догоджав Ярополкові, який згодився на цей похід ледве після купальських свят.

— Великий княже, — сказав Свейнальдр уже в Надлибідських лісах, зумисне величаючи молодого Святославовича, хоч бридився звертатись такими словами до сопливого дітвака. — Великий княже, звели воєводам швидше йти, бо до Ірпня ще далеко, а взавтра лихий день!

Ярополк відчув нещирість у голосі Свейнальдра, та не встояв супроти солодких слів. Гордий Ольгсон сам назвав його великим князем, а то таки мало якусь вагу. Серце Ярополка мліло, але він намагався відігнати всі тривожні передчуття. Свейнальдр поклявся йому на мечі, хресті й золоті, закликаючи в свідки старих і нових богів, що не домагатиметься живота Ольга Святославовича, якщо той визнає вищість київського столу на всій Святославовій землі: законну першість Києва та найстаршого брата Ярополка.

Адже Святослав визначив київський стіл і першість саме йому — своєму найстаршому синові, а Святославова воля свята.

— Інакше, — сказав Свейнальдр, — я не зможу оборонити твого брата, бо Местиша й так домагається мсти. А то ж його святе право…