Останнім часом Свейнальдр зловажив на Ярополка тим словом «святе»: свята воля, святе право… Ярополк відчував, що має щось вирішити, бо та видима лагідність світлого князя не могла тривати добезмеж: терпець Свейнальдрові міг кожної днини ввірватися, це ж зрештою могло призвести до ще більшого зла. Найприкріше полягало в тому, що Ярополк не мав на кого покласти руки. Воєводою старшої дружини був Свейнальдрів син Местиша Варяжко, молодшу дружину вів Асмусів син Блуд, єдиний небіж Свейнальдра.
Ярополк не міг покластися на жодного з них.
Він з розпачу спробував був просити допомоги в Претича, але колишній батьків воєвода тільки вилаяв його. Та й що міг учинити той зі своїми тридцятьма опрічниками? Претич не схотів підставити йому свого плеча. Та й з якої речі.
Небіжчика Люта Свенельдича Ярополк відверто боявся й не любив — Людвік був лихий і підступний, як і його рідний татусь. Местиша вдався трохи іншим — десь-то в ньому час од часу прокидалася кров чернегівської княжни. До Людвікової смерті Ярополк найменш остерігався Местиші Варяжка, але тепер між ними пролягла смерть. Местиша не міг не бути йому ворогом.
А Блудові Ярополк ніколи особливо не довіряв. Так чи так Ярополк мусив згодитися на цю витягу. Інакше Свейнальдр перестав би ламати перед ним дурника й пішов би на Іскоростень сам. Або послав би Местишу, а той викликав би щирого, запального Ольга на боротьбу. Ольг нізащо не переміг би Местишу, бо ходили чутки, що він і досі не видужав після боротьби з Лютом Свенельдичем.
Отже, Ярополк вирішив обрати менше з двох зол: піти самому на Іскоростень і цим урятувати Ольга.
Й тільки коли пізньої ночі дістались Ірпня, Ярополкові сяйнула щаслива думка. Він аж звеселів, дивлячись на свого бойового конягу, який остережливо заходив у темну воду й промацував копитом дно. Нікому нічого не доведеться визнавати. Все залишиться так, як було за життя батька: Ольг княжитиме в Деревлянській землі, а він знатиме тільки свій Київ.
Ярополк уявив, як підійде до Іскоростсня, як Ольг вийде назустріч йому, — вони ж не бачились уже стільки років. Свейнальдр неодмінно вимагатиме свого: щоб Ольг привселюдно визнав першість старшого брата — великого князя всіх Святославових земель. Ярополк пообіцяє так і вчинити, а вчинить зовсім навпаки. Треба буде тільки лишитися віч-на-віч з братом.
Кінь переплив глибоке й вибрався на той бік Ірпня, Ярополкові ж раптом стало моторошно: він порушив Ольгові рубежі… Досі зроду не бував далі Вишагорода-Деснянського, а це переступив Ірпінь — рубіж землі Ольгової.
Він заспокоївся тільки тоді, коли гридні поставили для нього шатро й розіклали багаття.
Свейнальдр мав ночувати в сусідньому шатрі, яке вже теж ставили. Світлий князь потер над багаттям руки й стомлено проказав:
— А ще до півночі таки далеченько. Щасливо ми дійшли, великий княже. Зараз повечеряємо й вип’ємо медку.
Ярополкові стало смішно від базікання перестарілого Свейнальдра. Коли той потирав руки над вогнем, у вогні спалахували іскри, неначе з трухлих пальців князя сипався пісок. Це видиво остаточно повернуло Ярополкові рівновагу. Тепер він уже легко уявив навіть те, про що досі боявся думати: що відчуває чоловік, зустрівши рідну людину? В цілому світі Ярополк мав двох рідних людей — братів Ольга та Володимира. Матері він зовсім не пам’ятав: мати сиділа в Родні, вона була роденська княжна. Там і померла, коли Ярополкові минав третій або четвертий рік. Прабаба Ольга взагалі ніколи не розповідала йому про матір, і Ярополк навіть не знав, що може відчувати людина до рідної матері. Та це зроду й не хвилювало його. Про батька ж у нього лишилося кілька чітких спогадів, і всі вони були з останніх років Святославового життя: Святослав після першої булгарської витяги; на ньому позолочена грецька бороня, ткане золотом і сріблом грецьке ж корзно; лискуче поголене підборіддя й темно-русяві вуса кінцями вниз, а на теж поголеному лискучому тім’ї змійка чуба, ліва рука туго обмотана й підв’язана хусткою до плеча; батько нахиляється до нього й каже: «Який-бо ж ти й досі малий!» І гладить здоровою рукою по білявих патлах… Або ще таке: батько сидить за столом у самій сорочці, мережаній червоним і чорним на подолі, рукавах і душі, душа розсупонилась, і в пазусі заяскріла туга смужка — давній рубець од хазарської шаблі чи касозького рожна. Ярополкові кортить підійти й поторкати давню батькову рану, але Святослав не сам за столом: по праву руку сидить Ярополкова мачуха Малуша, а по ліву — кілька мужів…
Був і такий спогад: Святослав тримає Володимира на руках, Ольг стоїть у нього між колінами, а він, Ярополк, намагається витерти з батькового шишака пилюку; пилюка в’їлась у доли рівчачків: Ярополк слинить палець і тре щосили, поки з-під бруду починає прозирати щире срібло: він простягає шолом батькові: «Бачиш, як блищить!» А батько надягає шолом йому на голову — шолом накриває його до самих губів; у шоломі темно й пахне кінським потом…
Але батька давно вже не було. Були брати Ольг і Володимир, і князь думав про них, аж поки й заснув.