Увели деревлянського воєводу боярина Зорича, Доброчинового шуряка — рідного брата княгині Богуслави. В старого воєводи була поранена нога, й він спирався на плече пораненого в голову деревлянського ж боя. Вони стали в Ольгових ногах. То були перші деревлянські витязі, яких побачив з учорашнього вечора київський князь, відколи потрапив до Іскоростеня. Один з них доводився Ярополкові далеким родаком.

Зорич сумно глянув на Ольга, важко нахилився й поправив на голеній голові його злиплий чуб, тоді з допомогою товариша підвівся й мовив:

— З мосту в гроблю попадало кількоро боїв і панів, бо гридьба напирала ззаду, а нам у вічі лупив град — годі було обернутися. Коби не це… він би не дався! — кивнув Зорич головою на мерця. — Хоч і кульгав на ногу..

Ярополка охопила розслаблива млість, він озирнувся на Свейнальдра й з гіркотою мовив:

— Ти цього хотів?

Свейнальдр, його небіж і син уникали дивитись на київського князя, який розумів, що вже ніколи не вирветься з їхніх чіпких пазурів, котрі дедалі міцніше стискали його. А Свейнальдрову радість виказував лише червонодзьобий жучок у вдавано сумному оці.

МІСЯЦЯ СЕРПНЯ
В ТРЕТІЙ ДЕНЬ

У Києві все змінилося. Змога в Іскоростені додала Свейнальдрові Ольгсону ще більшої рішучості й сил, хоча на таку легку змогу він і сам не сподівався. Але на владу Ярополкову не зазіхав, що вельми дивувало юного київського князя. Не настав час, із похмурою байдужістю думав Ярополк і старанно уникав говорити й бачитися з перестарілим Ольговичем.

Після повернення до Києва Свейнальдр запитав:

— Кого посадовиш в Іскоростені? — Й сам же відповів: — Хіба що Сфірку? Бо більше нема кого.

Ярополк стенув плечима, Свейнальдр однаково повернув би все на своє. Світлий князь Сфірка був правнуком самого Хрьорека-Рюрика, онуком Кунегунди Одноокої — Ігоревої сестри, сином князя Гліба, котрого скарав під Дрестром грецький цар Іоанн; братом світлих князів Арфаста й Турда.

Сфірка Глібович вирушив посадником до Іскоростеня наступного ж дня.

— Великий княже, — врочистим голосом проказав Свейнальдр, — оце тепер ти вже став справжнім великим князем!

Ярополк зловтішне нагадав йому:

— Забув ти про Володимира. В Новігороді є свій князь.

Він хотів не просто допекти Свейнальдрові за смерть Ольга, а й нагадати йому та решті київських ярлів і князів, що рано радіють. Вони домоглися смерті Ольга деревлянського, але забули про Володимира та його вуя.

Світлий князь збагнув Ярополків натяк. За два дні до Кведдінбурга вирушило Свейнальдрове сольство, везучи імператорові Оттонові Другому багаті дари, а також настійне прохання: послати супроти Новагорода морську рать — свою або норманську; на знак подяки вся Русь увірує в Христа.

Це було в середині липня, а в третій день серпня з Новагорода прийшов гонець. Свейнальдр зачинився з ним у своїй світлиці, а за дві години пішов до Ярополка й те врочистіше оголосив йому:

— Новгородський стіл гуляє. Тепер ти великий князь усієї Русі, як твій батько…

Голос його раптом охрип, і Ярополк подумав, що це неспроста. Перед ним був справжній Змій Горинич, зовні рихлий і нетривкий, наче пень старої осики, але в пащі в нього було ще повно зубів, отруйних і жалючих, як у варязького бога Тура в княжому дворі…

МІСЯЦЯ ВЕРЕСНЯ
В ДЕВ’ЯТИЙ ДЕНЬ

Світлий князь Доброчин сидів у темній кам’яній світлиці, наставивши мокру спину до вогню. За сім літ він так і не звикся з полунічною вологою. Полум’я у вогнищі було туге, але несиле висушити корзно. Доброчин зняв його і повісив на стільчику ближче до вогню. Й нараз по спині сипнуло морозом.

Принц Сігурд сидячи спав за столом. «Мабуть, я застудився», — подумав розгублено Доброчин. Хоріти йому саме тепер аж ніяк не належало. Мав таке відчуття, ніби світ поволі звужується й звужується, невблаганно затискаючи його серед цих кам’яних стін. Тепер усе починалось і кінчалося в кам’яниці, яка могла ось-ось упасти й розчавити його: Доброчин аж боявся глянути на стелю. Навіть сама думка про безвихідь стислась у маленький давучкий клубок.

Маю взяти себе в руки, абощо, спробував збадьоритися Доброчин. Коли Сігурд прокинеться, буде вже пізно зробити щось. А Сігурд уже прокидався.

Ще годину тому їх безжально хитало в сорокавесельній варязькій ладді, яку Сігурд уперто називав «дракаром», хоча дракона в неї на носі не було. Поверталися з города стольного Упсали. Свейський король Олаф був надміру ласкавий з Доброчином і сам доливав у його братину новгородський мед, і це насторожувало Доброчина. Потім Сігурд уже йому сказав, чому конунг Олаф такий запопадливий. Од імператора Священної Римської імперії німців прибув гонець. Імператор Оттон Другий попереджав свейського конунга, щоб той не давав новгородському втікачеві жодного вікінга й жодної ладді, інакше німці не випустять свейських ладь з гирла Рейну, куди свейські гості привезли новгородські хутра та полянські харалужні мечі. Перед тим були сли від норманського короля Еріка, який вимагав, щоб Олаф Добрий видав йому Сігурда. Свейський конунг спочатку не зважав на це, але після розмови з імператорськими слами завагався: молодий Оттон Другий був здатен на все.