Про УКРЛІТ.ORG

Похорон богів

C. 39

Білик Іван Іванович

Твори Білика
Скачати текст твору: txt (2 МБ) pdf (1 МБ)

Calibri

-A A A+

Раптовий спогад розчулив старого Муромця, й коли донька поклала на стіл чорну хлібину й усипала кулешу, він уже намагався не дивитись на неї. Жона теж чоловік, цього разу мовчки подумав Муромець, сьорбаючи гарячий куліш. Він відчував провину перед донькою. Жирці вже минав дев’ятнадцятий рік, а вона й досі дівувала, хоча двічі траплялися свати. Мало давали — в тому була вся біда. А він покладав на віно якісь надії.

— Ти бери та йди, — сказав Муромець. — А я дітей погодую сам.

Жирка мала нести братові та братовій Янці обід на сіножать, але вона збиралася так мляво, що старий аж перестав сьорбати свій куліш. Тоді зненацька почала хапатись, усе їй падало з рук, нарешті-таки зв’язала горщик і хлібину в клуночок, а далі знову застигла коло печі й мовби забула про все.

Треба буде якось побалакати з тим клятим городником, сам собі пообіцяв Блажій і, несилий далі дивитись на Жирчину задуму, досьорбав нашвидку з полумиска й вийшов надвір. Якщо не поступиться — оддам і так, знову подумав він про городника Малюту з Кожум’яків, який уже присилав сватів, щоб віддав Жирку за його сина. Віддам, і край, най би ся оно єму сквасило, закінчив вагання Муромець і відчув, що на душі аж мовби полегшало. Бо жона — теж чоловік, теж хоче жити, а як перестигне — то куди ж воно? Кожному овочеві боги виділили своє врем’я.

Він узявся переносити стан, а коли вмостив його в холодку під яблунькою й заглянув до хати, Жирка вже нарешті пішла.

Сьогодні погомоню з бісовим городником, твердо вирішив він, перелаштовуючи стан для точіння кістки. Так затято він давно вже не працював. Тятива розмірене вертіла валиком, тонко повискував різець, знімаючи з кістки стружечку, місцями вгризаючись і роблячи мережку на колодочках для ножів.

Сонце давно повернуло понад Старокиївською горою й стало за гаєм Копиревого кінця, надходив паркий вечір, од Почайни потягло рибним вітерцем, від якого в Гончарівському яру навіть повітря стало зеленкуватим. Аж тоді Муромець опустив лук стану й зібрав виточені колодочки для ножів.

Виткою вулицею Гончарівки ходили люди, ревла худоба й рипіли вози. Вже поночі повернулися й косарі з Оболоні. Муромець одчинив ворота й здивовано запитав:

— А де Жирка?

— Де та де, — огризнувся Ратко до батька. Янка мостилась між полудрабками на свіжій траві. — Хто ж бачив ту вашу Жирку? Так і косили без обіду цілий день.

Спочатку Муромець нічого не міг уторопати, Жирка ж несла братові та братовій хліб і куліш — де ж вона могла подітись? Потім спиною йому побіг мороз. Дівка могла заблукати в оболонському драговинні…

Муромець кинувся до сусідів просити коня, бо волами далеко не заїдеш, а надворі давно вже була ніч. Він марно вибігав усю Гончарівну — коняку у цю пору ніхто вдома не тримав, усі були на громадських випасах. Муромець обминув стрімку гору Претичевого дідинця, перебрів через мілку Киянку й пішов уздовж Кожум’яцького яру. Коли дійшов до самих круч, де сидів його майбутній сват-городник, назустріч трапився менший син. Старий спочатку не впізнав його в темряві, а лише, коли той наблизився впритул.

— Жирка пропала, — сказав старий.

Вадим зневажливо пхикнув:

— Здоганяйте хвилю в Дніпрі…

— Як це «здоганяйте»? — Голос батька охрип.

— Утекла Жирка. Умикнув її Наста-ас. Претичів тиву-ун видів, що вона з Настасом крутилася коло грецьких ладь.

— Грецьких? І ти досі мовчав!

— Тивун сказав аж оце вве-ечері.

Старий ледве дістав сина долонею по пиці, той одсахнувся й ображено засопів:

— Було б не пра-авити за неї, як за боярівну чи княжну-у…

Муромець почав пригадувати й усе зіставляти. Був би не такий сліпий та дурний, мав здогадатися, чому Жирка сьогодні чіпляється за поріг.

— Ті ладді ще стоять на Подолі?

— Де там стоя-ать! Уже досі десь коло Трипілля або й Витичевого. Одчалили ще в обід.

З двору навпроти вийшов городник Малюта, відомий усьому Києву хитрець, якого завжди кликали князі та ярли, коли треба було ставити городні або лагодити городську стіну.

— Доторгувався! — сердито вилаявся він, коли Муромець поскарживсь йому на гірку долю. — Та ще кому вдалась — хрестатому ізгоєві, що його ніхто й за чоловіка на мав. Такого в наших краях уже давно не бачено, щоб умикали дівок!

Він хряпнув хвірткою, не попрощавшись, а Муромець із сином попленталися яром униз. Між Претичевим дідинцем та Вишимгородом-Київським — Ольжиним теремним двором, де тепер сидів Ольжин-таки брат Асмус, Вадим сказав:

— Ба-атю…

— Йди ти під три чорти! — замахнувся на сина Муромець, а Вадим тільки шморгнув і замовк. Вони обігнули Претичів дідинець і вийшли на Гончарівку. Ввесь кінець уже спав, на довжелезній звивистій вулиці не блимав жоден вогник, і Блажій Муромець відчув себе покинутим богами й людьми. Нікому не було діла до його лиха. Вадим шкрьобав за ним кованими дружинницькими чобітьми, й це завдавало старому ще більшої прикрості. На брамі Претичевого дідинця, що чорною марою здіймався над Гончарівкою, горів смолоскип, і від того єдиного в цілім світі вогника Муромець ладен був вити жіночим голосом, наче по мерці.

Білик І. І. Похорон богів: Історичний роман. — К.: А.С.К., 2005. — 480 с.
 
 
вгору