Вона дбала не про полян чи там деревлян — дбала про своїх же таки суплемінців, що мали нібито стати вічними володарями «тутешніх свиней». Але вона й на думку собі не покладала, що я теж маю свої промисли до цих справ. І що я їв землю перед рідним батьком.

Року 988-го
МІСЯЦЯ ЦВІТНЯ
У СЬОМИЙ ДЕНЬ

Цей київський день почався звичайними клопотами. Після зими з буйними хурделицями весна була рання й провіщала врожай, на Дніпрових косах з’явилася перша паша, бо повінь швидко зійшла, й кияни вже підпасали худобу. Княжих коней теж вивели в луг, коней цього року в стайнях було багато, й вони заполонили всі гони між Почайною та Дніпром.

Після холодної зими коні мусили якнайшвидше обвітритись — на цьому наполягав Доброчин.

Він сам їздив по обіді в плавні й дивився, чи жирують жеребці, а також чи багато кобилиць готові прийняти сім’я, щоб дати на друге літо новий приплід.

Додому князь повертався втомлений і задоволений. Усе складалося на гаразд, княжий табун вийшов із зими бадьорим і життєздатним, урожай мав бути добрим і на лошат. Вечеряв Доброчин у старого тисяцького воєводи, в якого були ще Володимир і Ждан. Претич надміру бадьорився, та світлий князь відчував, що той лише приховує журбу за сином: од Звенислава Претича вже понад півроку не було вістей. Доброчин сказав тисяцькому воєводі:

— Але ж немає жодних вістей: і лихих такоже.

— Людина не піщина, щоб канути в воду — й нема, — докинув Ждан Будимирович.

Володимир мовчав, а Претич мовби вперше подумав про сина з такого боку. Це додало старому воєводі сил, він заспокоївся й почав куняти: його зморив білий мед, і розмову підтримували тільки Доброчин та Ждан Будимирович — Володимир докладав слово лише вряди-годи.

Й коли Претич урешті накунявся, знадвору почулися схвильовані голоси.

— Чи хтось до твого дідинця лізе проломом? — пожартував з господарем Доброчин, а Володимир і Ждан похапали мечі й вискочили на терем. Знадвору вже чулося завивання пса.

Володимир повернувся до світлиці схвильований:

— На небі вогняний стовп!

Претич та Доброчин теж повиходили на терем, але боярська челядь юрмилася серед двору й дивилась на хоромний димар.

Вогняний стовп стояв на полунічному боці неба й ледь похитувався. Місяця не було, небо ряхтіло чистими весняними зорями, а між ними стримів той стовп. Унизу він був блідіший і ширший, а вгору вужчав і закінчувався червоним вершком. Доброчин хотів сказати про це Володимирові, та стовпів раптом стало три: ті два виникли обабіч першого так несподівано, що світлому князеві аж подих перейняло. Він сутужно зітхнув і розгублено сам собі посміхнувся. Стовпи похитувались і хвилювались, а червона хвилька раз по раз перебігала ними з низу до вершка.

Потім обабіч них поволі проясніли ще два стовпчики. Челядь Претича юрмилася посеред двору дідинця, люди шептались і робили різні здогади, а господар упав у німоту й замкнувся на всі замки.

Потім Ждан та обидва князі обережно спускались поночі до Подолу — після вранішнього дощику Боричів узвіз був слизький. Віконце в першій хаті Гончарів світилося, дідо Стан стояв коло хвіртки й дивився на стовпи, що грали ліворуч од Вишегорода-Деснянського. Доброчин запитав, зіскочивши з сідла й привітавшись:

— Як мислиш — до чого цей знак?

— До раті, — сказав старий.

Доброчин зневажливо засміявся:

— Ратей щороку буває по дві й по три.

— Такий стовп востаннє бачили, коли мені минав дванадцятий рік.

Дідів голос незвично здригнувся, й Доброчин спитав:

— І що воно тоді знакувало?

Дідо врочисто ткнув пальцем у небесні стовпи:

— Знакувало смерть Ольга.

Ждан Будимирович почав розпитувати Стана про його вік.

— Пішов дев’яностий, — сказав старий, а тоді знову пригадав давно минулу подію: — Стовп схожий був на сулицю або рожен. Цей рожен спершу показував на Київ, і Ольг злякався й пішов з твоїм дідом Нискином на любов, а тоді рожен обернувся до Іскоростеня. Ольг зрадів і переступив Ірпінь. Не втямив знаку.

Доброчин запитав:

— А ці куди показують?

— Ти хіба сліпий? — обурився старійшина волохів.

Доброчин не був сліпим, він перепитав просто для певності, Старий теж знав усе. Ці велетенські сулиці шукали рожнами полудень, і на кінчиках рожнів їхніх закипала кров.

Але гінця від Звенислава Претича не було вже більше як півроку — відколи Доброчин вирядив Покотила з п’ятьма сотнями в десятьох човнах.

Уже в княжому дворі Доброчин сказав Жданові й Володимирові:

— Узавтра ж треба слати гінця. — Він глянув на стовпи над Вишимгородом. Стовпи горіли мерехтливим жовто-червоним вогнем. Він не міг не піти до старійшини волохів, щоб почути його тлумачення стовпів, але слова Стана про давніший стовп його збентежили. Він був уже готовий витягатись у далеку путь, а після розмови зі Станом вирішив почекати, чи не перевернуться небесні сулиці ратищами догори, як сталося за часів Ольга. Поки що Доброчин вирішив обмежитися гінцем.

Коли прощались перед Доброчиновим хоромом, світлого князя вразив несподівано дужий потиск небожевої руки. Небесний знак додав надії й Володимирові. Небіж важко пережив торішнє марне чекання царської сестри, лише з приходом весни мовби змирився з думкою, що все зостанеться так, як було досі, й Доброчин боявся завдати йому нових розчарувань. Він лише відповів на його міцний потиск, а вже в одрині з надією розчинив навстіж вікно.